— Митрополит знає про Замолея? — нахмурився капітан.
— Ні, навіть не здогадується.
— Навіщо ж тоді він витрачає стільки років на пошук якихось книг? Адже Таїсій не нам з вами рівня, він і без того багатий. Я бачив його палати на Моховій вулиці — справжній палац.
— Ах, пане фон Дорн, ви некнижна людина, — з жалем зітхнув Вальзер. — Якби ви знали, що за насолода для істинного цінителя тримати в руках стародавній дорогоцінний твір, який існує в одному-єдиному примірнику… Для людей, подібних до мене і Таїсія, це сильніше будь-якого вина. Ну а про гроші теж забувати не слід. Савентус налічив у царських сундуках вісім сотень фоліантів, кожен з них вартий сьогодні цілої купи золота. Тут ідеться про мільйони, а грек жадібний.
Фон Дорн пильно поглянув на співбесідника, вражений раптовою думкою. Нехай митрополит Антіохійський жадібний і заради золота готовий на що завгодно, але аптекар на користолюбця не схожий. Навіщо йому «все золото всесвіту»? Що гер Вальзер із ним робитиме? Навряд чи цьому філософові, цьому співцеві людського розуму, потрібні палаци, розкішні виїзди, парчеві камзоли й дорогі куртизанки. Тут було над чим поміркувати. Але заговорив Корнеліус про інше:
— Ех, коли б знаття, який мерзотник цей Таїсій, я не звелів би трупи ченців до Убогого дому везти! Спробуй знайди їх там тепер, серед багатьох інших, кого порішили за ніч по Москві. Ярижки без сумніву роздягли ченців догола, не впізнаєш. Був би чудовий доказ проти Таїсія — адже його слуги намагалися вас викрасти.
— Любий пане фон Дорн, — здвигнув плечима аптекар. — У Німеччині це, можливо, й було б доказом, але тільки не в Росії. Тут немає ні правильного слідства, ні правосуддя. І вже тим паче не знайти управи на тих, які в милості у його царської величності. Нічого, я тепер буду вдвічі обережнішим, а з вами мені й зовсім нічого не страшно, правда?
Вальзер довірливо заглянув капітану в вічі.
Від усвідомлення відповідальності за цього беззахисного дивака Корнеліус набрав поважного вигляду. Покійний батько говорив: «Найгіршим із злочинів є не крадіжка, навіть не вбивство, а зрада. Ніколи не зраджуй людини, котра тобі довірилась. Обманювати можна лише тих, які тобі не вірять; зраджувати дозволено лише тим, які на тебе не надіються». Гер Вальзер не пожалкує про те, що довірив свою долю Корнеліусу фон Дорну.
— Для вашого збереження можу запропонувати таке, — діловито сказав капітан. — Якщо не пожалієте трьох алтинів на день, біля вас увесь час будуть перебувати двоє солдатів моєї колишньої роти, змінюючи один одного. Я з ними умовлюся. Тільки не купуйте їм вина і розраховуйтесь не вперед, а наприкінці дня. А я буду поряд з вами у вільні від служби години. З чого почнемо пошуки Лібереї?
Трохи подумавши, аптекар відповів:
— Я продовжу шукати в старих писцевих книгах. Мусили ж лишитися ще якісь сліди таємних підземних робіт. А ви, мій друже, пошукайте свинцеве сховище просто під царською резиденцією, Кам'яним Теремом. Вам слід проникнути в підвали того крила, що виходить до церкви Спаса на Бору. Саме там був розташований дерев'яний палац Івана, нинішні палати вибудовано на старому фундаменті. Мені туди потрапити немає можливості, а ви часто буваєте там в караулі. Чи зможете ви проникнути туди, не наражаючись на занадто велику небезпеку?
— Зможу, — впевнено заявив Корнеліус. — Мої мушкетери несуть караул довкола всього палацу, а я ходжу, як мені спаде на думку, — перевіряю відбування ними служби. Найближчої середи знову наша черга. З боку Грановитої палати є дверці до підвалу, завалені дровами — схоже, що ними давно не користуються. Та що мені там робити? Підвали здебільшого забиті всяким непотрібним мотлохом, там немає нічого цінного.
— Пройдіть по всіх підвальних приміщеннях. Простукайте підлогу піхвами вашої шпаги — чи не буде в якомусь місці лункого звуку, чи не відгукнеться свинцеве склепіння тайника дзвінким відлунням. Упораєтесь?