17-го січня фон Дорн рушив із першого погреба ліворуч, до галереї. Тепер простукував не лише підлогу, і стіни теж. І що ж? У першу ж ходку стіна праворуч обізвалася лунко. Корнеліус схопився за серце. Невже? Приклав вухо, постукав рукояткою кинджала вже як слід, на повну силу. Поза всяким сумнівом — порожньо!
Вийшов обійти караули, біля стосу дров прихопив лома. Повернув до заповітного місця. Прочитавши молитву й поплювавши на руки, вдарив залізною палицею в стіну. З одного замаху пробив наскрізну діру, звідки війнуло гнилизною. Припав до отвору оком — темно, не розгледіти. Нічого, замахав ломом із таким завзяттям, що за хвилину біля ніг валялася ціла гора гіпсового кришива.
Капітан зігнувся в три погибелі, протиснувся в утворений лаз із недогарком свічки. Сундуки! У три яруси, мало не до стелі!
Корнеліус не кинувся до скарбу відразу, стримався. Спочатку, як і годиться доброму католикові, склав дяку Святій Діві: «Будь благословенна, Матір Божа, покровителько шукачів», — і вже потім, трясучись од збудження, почав підчіпляти набубнявіле від вогкості, непіддатливе віко.
Пальці намацали щось вологе, схоже на сплутане жіноче волосся. Фон Дорн підніс свічку й застогнав од нестерпного розчарування. Всередині лежали в'язки хутра, що згнило від тривалого та недбалого зберігання. В інших сундуках було те ж саме — облізлі, ні на що не придатні соболині шкурки. Хтось заховав їх тут років двадцять, а то й тридцять тому, та вийняти забув. Схоже було, що ввесь царський палац стоїть на купі безглуздо загублених припасів, нікому не потрібного гниляччя.
Більше нічого вартого уваги цього дня виявлено не було.
Зате в наступний кремлівський караул, 21-го січня, Корнеліус зробив дивовижне відкриття. Галерея вивела його до маленьких дверей, зламати які вдалося не відразу — гуркіт розлігся на все підземелля. По той бік хід продовжився, але з прямого зробився зиґзаґоподібним, причому коліна цього химерного, невідомо для якої мети прокладеного лабіринту зміїлися без будь-якого чіткого порядку і смислу. В кінці кожного відрізка, на стелі була чорна квадратна діра. Спершу капітан не надав значення цим отворам, вирішивши, що їх прокладено для освіження повітря, та після третього чи четвертого повороту зверху долинули приглушені, але цілком розбірливі голоси.
— Я тобі пику набік зверну, сучий сину, — утробно рикнула діра. — Зараз ось крикну «слово і діло», знатимеш, як государеві свічки красти. Багато накрав?
— Батечку Єфреме Силичу, — жалібно відгукнувся невидимий злодій, — усього ж бо дві свічечки і взяв, Псалтиря священного почитати. Не видавай, Христом-Богом благаю!
— Гаразд. Завтра полтину принесеш, тоді доносити не буду. І дивись у мене, щоб останній раз. Нічого собі царів стольник.
Подивувавшись примхам ефіру, здатного передавати звуки повітропроводами, Корнеліус рушив далі.
В наступному зиґзаґові стеля теж виявилася такою, що говорить.
— «А коли оний воєвода хабарництво не припинить, закувати його в заліза і доправити до Москви, в Розбійний приказ…» Устигаєш? Пиши далі: «Іще великий государ сказав і бояри присудили…»
Хтось диктував писцеві офіційний папір, а тут, під палацом, було чути кожне слово.
Не перестаючи простукувати шпагою підлогу, Корнеліус прискорив крок. Деякі закутки таємного ходу мовчали, інші перемовлялися, сміялися, молилися. Чути було кожне слово, навіть сказане пошепки.
Ось значення лабіринту й прояснилося: прокладено його зовсім не довільно, як Бог на душу покладе, а з розрахунком — щоб кожну кімнату царського палацу знизу можна було прослуховувати. Хто придумав цю хитромудру конструкцію, Корнеліусові було невідомо, одначе так само, як з окостами, угорським вином і соболями, передбачливість не пішла на користь. Судячи з товстого шару пилюки, що нагромадився на кам'яній підлозі, тут давним-давно ніхто не лазив, теремних мешканців не підслуховував.
За годину блукання підземеллям фон Дорн наслухався всякого, а в місці, де прохід несподівано розділився надвоє, згори пролунав голос, од якого мушкетер зупинився мов укопаний — навіть стукати по плитах перестав.