Ні, втеча не вихід. Значить, у будь-якому випадку доведеться затриматись у Москві.
Причина всіх пригод міститься в листі Корнеліуса, більше ні в чому. А що являє собою лист? Вказівку про місцезнаходження тайника, де зберігається якась «Іванова Ліберея».
Чому викрадений документ підкинули назад?
Одне з двох. Або викрадачі зрозуміли, що ніякої цінності він не являє. Або ж, навпаки, лист їм став не потрібним, бо, скориставшись уміщеними в ньому поясненнями, вони вже знайшли те, що шукали.
Ой, ні, ні! Ніколас засмикався, осяяний здогадкою. Coco так і вп'явся очима в англійця, що заходився ні з сього ні з того махати руками.
Все простіш і логічніш! Викрадачі прочитали листа, побачили, що він почасти зашифрований («яко от скалы Тео предка нашого к Княжьему Двору», «в числе дщерей у предка нашого Гуго»), і зрозуміли, що, крім фахівця з історії роду фон Дорнів, розгадати цей код ніхто не зможе. Вони навмисно підкинули Ніколасові листа, щоб він зайнявся пошуками, а самі, певно, намірилися за ним приглядати! І що ж — іти в них на повідку, в цього мафіозо Седого з його найманими вбивцями?
Одначе варто поглянути на справу і з іншого боку. Якщо бандити настільки впевнені, що лист має реальну цінність, то чому він, прямий нащадок Корнеліуса, не хоче прислухатися до поклику пращура? Шурика більше немає. Сєдой залишився з носом. Чом би не пошукати «Іванову Ліберею» самому?
Ніколас затремтів, уявивши собі, як би це було — знайти тайник, закопаний капітаном фон Дорном! Саме це позараціональне, містичне тремтіння переважило чашу терезів.
— Гаразд, — повільно промовив Фандорін. — Я спробую. А від вас, пане Габунія, мені треба ось що. Перше: щоб мене не відволікали від пошуків…
— Прикривали зі спини? — розуміюче кивнув Coco. — Це я легко влаштую. Приставлю до вас Володимира Івановича. Він буде оберігати вас краще, ніж Коржаков президента. Що друге?
— Я перебуваю в міліцейському розшуку, а мені необхідно підібрати деякі книги, матеріали, старі документи…
— Дайте Сергєєву список — він усе розшукає й дістане. Будь-які книги, будь-які документи. Хоч із секретних архівів ФСБ. Що іще?
— Добре б одяг, — зітхнув Ніколас, гидливо глянувши на свою засмальцьовану сорочку й залатані штани. — Це можна влаштувати?
— Проблема важка, але розв'язувана, — весело сказав банкір і взяв у руки чарки. — У нас із вами багато спільного, Миколо Олександровичу. Ми обидва люди з важкими проблемами. Давайте вип'ємо за те, щоб усі вони розв'язувалися так само легко.
— Ні-ні, мені буде погано, — злякався Фандорін. — Я сьогодні вже пив. Багато.
Здається, цей доказ у Росії переконливим не вважався, Йосиф Гурамович усміхнувся словам магістра, як вдалому дотепу, і втиснув йому в пальці чарку.
— Це двадцятирічний коньяк. Од нього нікому ще погано не робилося. Тільки добре. Що ви, як Монте-Крісто в гостях у графа де Морсера, — нічого не п'єте, не їсте? Хіба ми з вами вороги? Ми уклали взаємовигідну угоду, її треба обмити. Ваша вигода очевидна. Я теж зробив корисну інвестицію, від якої очікую непоганих дивідендів.
Фандорін із сумнівом подивився на золотаво-коричневу рідину. Хіба що одну чарочку, щоб не простудитися після сидіння у сквері?
— Випиймо за наші важкі проблеми, дорогий Миколо Олександровичу, — цокнувся з ним банкір, — тому що без важких проблем на світі було б дуже нудно.
— Я чудово прожив би й без вашого Сєдого, — сварливо буркнув Ніколас, але все-таки випив.
Виявляється, Габунія сказав істинну правду — від однісінької чарки чарівного напою магістрові зробилося добре. Так добре, що означати це могло тільки одне: від додаткового внеску всі попередні алкогольні інвестиції, тимчасово заморожені холодом і нервовим І потрясінням, відтанули й почали давати дивіденди. Здається, це називається «на старі дріжджі».
— При чому тут Сєдой? — здивувався Coco. — Сєдой — це не проблема, лише тоненька колючка в моїй товстій сідниці. Я цю колючку обов'язково вийму — маю надію, з вашою допомогою. Ні, шановний Миколо Олександровичу, — дайте-но вашу чарочку — Мої проблеми куди складніші. — Випили, закусили шоколадом, і банкір продовжив. — Важких проблем у мене три. Перша: я важу 124 кеге, треба худнути, а я дуже полюбляю їсти. Друга: мені не щастить у коханні, в мене дуже дивні стосунки з цим великим почуттям. І третя: я ходжу до церкви, я побудував три храми й годую чотири богадільні, а в Бога не вірю — зовсім, скільки не стараюсь. І книги релігійні читаю, і молюся — а все, як кажуть, мимо каси. Ось що я називаю важкими проблемами. Вирішувати їх треба, а як — не збагну.