— Антоха! — гукнув Бемоль і кинувся на поміч, світловим променем ліхтаря торуючи собі шлях у темному тунелі.
Виринувши, Антон учепився в простягнуту руку Бемоля, що якраз устиг підбігти до краю. Стихія забрала у свого бранця залишки стійкості, яку по черзі нищили то санітари, то невдалі спроби дати лад своєму минулому. Боротьба за життя неабияк виснажила чоловіка, а випадок із гідрокостюмом і зовсім доконав. Антон сів під стіною і, спливаючи потоками брудної води, ледве стримував сльози.
— Не щастить тобі на воду, — спробував розважити товариша Бемоль, освітлюючи водяну поверхню, якою розтікалися кола, б’ючись об цегляні мури.
— Суки, костюм порізали, — пробурмотів Антон, зціпивши від злості зуби.
Промінь ліхтаря занишпорив плесом штучного водоймища.
Бемоль підвівся, занепокоєний прибулим об’ємом води, якого донедавна тут зовсім не було.
— Хай йому чорт! Дідько! — втративши самовладання, вилаявся Бемоль.
Його голос полетів до єдиного виходу, де все ще чатував Шрек.
Вигуки пацієнтів насторожили санітара і, відчинивши двері, він зазирнув у підвал.
— Агов, психи, чого розверещалися?!
Бемоль схаменувся, вражений власною необачністю.
— Усе гаразд, просто тут вода! — заспокоїв він санітара.
— Ворушіться там! — гаркнув Шрек і замкнув двері.
Стомлений Антон підвів на товариша важкий погляд. Йому було геть не зрозуміти Бемолевого розпачу. Чистий і сухий, він стояв поруч, нарікаючи на прибулу воду в темному підвалі.
— Чого ти розійшовся через ту воду? — поцікавився Антон.
Його питання трішки пригасило небувалий запал Бемоля.
Він утихомирився, сів біля нього й пошепки відповів:
— Там, — Бемоль вказав пальцем на воду, — був вихід у головний корпус, а тепер його затоплено!
Антон став навколішки та обіруч ухопив співрозмовника за плечі.
— Ану, повтори ще раз!
— Тихо ти! — обірвав його на півслові Бемоль і пояснив: — Цим підвалом можна було вийти в головний корпус. Двері відчиняються зсередини підвалу. Можна спокійнісінько вийти, а тепер дзуськи. Тут повно води, щоб їй…
Відсапнувши, Бемоль додав:
— З басейну витекла чи що?
Та Антон вже не чув цих слів. Він рвучко схопився на ноги й утупився в темінь підвальних нетрів. Бемоль обмірковував виниклу проблему і не надто зважав на збуджений стан сусіда по палаті. Останній, між іншим, всотував кожне почуте слово.
— Скільки метрів має коридор?
Антонове запитання вивело Бемоля з тільки йому відомих роздумів.
— Двадцять, не більше.
— Повороти є? — і далі випитував Антон.
— Ні, там усе по прямій. Тут сходи закінчувалися, можна було зістрибнути.
Нарешті надмірний інтерес Антона викликав у Бемоля певні підозри. Схвильованим голосом він перепитав:
— Ти з якою метою цікавишся?
У світлі ліхтаря погляд Антона як ніколи здавався цілком тверезим і цілеспрямованим. Його переповнювала рішучість і нестримне бажання покинути стіни цього закладу, доки його не загнали в могилу:
— Час забиратися звідси, поки ще живі.
На підтвердження серйозності своїх намірів Антон рушив до води. Його рішучість перекреслювала всі варіанти виходу з кризи, що їх Бемоль змальовував подумки за останні секунди. Аби не звести нанівець цілу справу, артист став на шляху напарника.
— Зупинися!
Вимога Бемоля пролунала надто різко, тож Антон не зміг її знехтувати. Хлопець зупинився, дослухавшись поради товариша, а втім, зробив це на секунду, воліючи почути аргументи, здатні його спинити.
Ліхтар Бемоля світив просто у вічі. Комарі оговталися після газової атаки й укотре стали докучати непроханим гостям. Аби позбутися їх, Бемоль зняв ліхтар і скерував світло в протилежний бік, після чого заходився пояснювати Антонові причини своєї поведінки.
— Цією втечею ти можеш зіпсувати всю операцію.
Шепіт Бемоля став тихішим за комарине дзижчання, що тільки збільшило інтерес Антона до його слів.
— Яку операцію? — перепитав Водолаз і одразу ж додав. — Нас цілеспрямовано знищують, а ти тут операції розробляєш. Із мене досить!
— Будь ласка, тихіше, — благав Бемоль співрозмовника. — Я знаю і прекрасно розумію твій настрій, але ти тільки подумай, скількох людей вони ще знищать, якщо їх не зупинити.
Обличчя Бемоля світилося благородством. Антон замислився. Усі прикрощі тутешнього лікування він пізнав на собі й, маючи в карцері вдосталь часу на роздуми, вирішив за першої можливості покинути шпиталь, незважаючи на власні проблеми і страхіття, що чекають на волі. Психічний стан стабілізувався, натомість фізичне здоров’я похитнулося саме через свавілля лікарів. Роздоріжжя, на якому опинився Антон, потребувало рішень, і, поки він міркував, Бемоль доводив до кінця свою думку: