— Повертаю реквізит, — мовив санітар, кривлячись від нікотинових хмар.
— Подіяло? — поцікавився шеф, гасячи недопалок.
— Ще й як, хто це придумав, той справжній псих. Я гадав, у Водолаза інфаркт станеться.
Чахлий дещо пожвавішав, щойно згадав розіграну ним партію. В ім’я загиблого товариша йому хотілося крові — крові Антона. Він зітхнув, чекаючи від шефа на подальші вказівки, які дозволять знищити вбивцю його напарника, проте наразі лікар проводив розвідку боєм:
— Вони в карцері?
— Так, під наглядом Адама.
Павлович відкинувся на спинку крісла. Ситуацію взято під контроль, хоча очевидно, що розголосу не уникнути. Рядовий виконавець, який перебуває в стінах карцеру, уже не становить загрози, проте призвідці цієї операції є значно вище. Зосталося вибити зізнання з тієї наволочі! Для цього конче слід зібратися на силі, задіяти ресурси підлеглих, пообіцявши їм очевидні вигоди, якщо довести справу до кінця, а коли все завершиться, пожинати плоди власної праці. Гра, звісно, небезпечна, але за такої підтримки спецслужб шкурка вичинки варта.
— Вчасно ти все виявив, — підсолодив настрій Чахлому шеф.
— Ага, заходжу до Свєтки чайку попити. Ну і ставлю горнятко на газету, а там у кросворді слова до болю знайомі: то «карцер», то «Аляска», то «Водолаз», а тут «Муховицький». Прізвище Гриші не загубилося в словах. Перечитую по вертикалі — й уже цілу агентурну записку вписано в клітинки кросворду. Винахідник клятий…
— Ще й коньяку не посоромився відпити з моєї пляшки. Де ці гади дістали ключ?
Чахлий злісно зціпив губи, залишивши питання начальника без відповіді, оскільки сам її не знав.
— Але ви спритно обскакали їх із перукою. Це було геніально, шефе, хоч і Шрека вже не повернеш, — завершив думку санітар.
— А та дурепа куди дивилася? — дошкульнув Павлович медсестрі.
— Косметичка женихів шукає. Психи їй навермішелили, а воно, мамлувате, і повелося.
Павлович підвівся, кладучи край розмові.
— Добре, берімося до справ. Залучимо до нашого гурту Прапора. Я з ним особисто переговорю зараз. Відсьогодні він є твоїм напарником, і ввечері його ж продегустуємо на професійність.
Павлович дістав із кишені кілька купюр і простяг їх Чахлому:
— Купиш для Шрека вінок, напишеш щось там про лікарню. Добрий був санітар.
— Пристав до сина, — киваючи, відповів Чахлий і раптом підвів погляд на начальника та крізь зуби процідив: — Павловичу, за Шрека треба помститися.
— Помстимося… Після похорону візьмемо тих гавриків за яйця.
Відповідь зверхника повністю відповідала настрою Чахлого, тому з посмішкою на вустах санітар вийшов із кабінету.
Тим часом у підвалах «Аляски», куди не спромоглася дістатися вода, бранці карцеру перебували в жахливому настрої. Антон прокинувся на кам’яній підлозі. Провівши останні години в безтямі, спричиненій снодійним, він утратив контроль над фізіологічними потребами організму. Сопух власної блювоти неприємно врізався в ніздрі разом із законсервованим повітрям ізокамери. Чоловік підвівся на лікті й відсунувся якомога далі від джерела смороду. У приміщенні панував морок; у голові — безлад.
Спочатку Антон узявся реконструювати нічні події й одразу ж схопився за голову, згадавши про воскреслий жах, що переслідував його на волі. Він повернувся! У найскрутнішу хвилину, коли Антон збирався вирватися зі стін божевільні, привид став на заваді. Жах із минулого, від якого Антон сховався за мурами психлікарні, дістався й сюди. Хто він?
Рівняння з багатьма невідомими, що давно потребувало розв’язку, укотре обтяжувало Антона. За весь час перебування в шпиталі, що його продовжував Антон завдяки усіляким хитрощам на кшталт бійки з санітарами чи ролі справжнього психа, яка вимагала клеїти дурня найвищого ґатунку, йому не вдалося пізнати справжнє лице свого ворога. Він свідомо ризикував і далі перебуваючи в психушці, та лише після смерті Григорія задумався над можливістю втекти. В умовах полону шанси на порятунок знижувалися до нуля. Натомість воля дарувала маневреність: будь-якої миті від недругів можна сховатися на роботі чи в церкві, як було останнього разу, коли він убіг до храму в гідрокостюмі, але зараз, за сприяння Павловича, вороги стали вдвічі сильнішими, й Антона охопила зневіра.
Здогадки та версії кружляли, викликаючи підозри щодо найбільш надійних людей, як сталось у випадку з панотцем Іларієм. Антону й досі було соромно, що тінь сумнівів упала на священика, який щосили витягував його з усіх проблем, отож, на щастя, здоровий глузд узяв гору. Панотець нічого не знав і не міг знати про ту ніч. Такі таємниці не відкриваються навіть людям духовного сану. Так, Антон у розпливчатих розмовах жалівся на гріхи й душевний біль, але ж не настільки, щоб вибовкати найстрашнішу таємницю.