Чахлий демонстративно обвів очима своїх бранців і, зустрівши сповнений злості погляд Антона, посміхнувся, відтак знову зиркнув у газету.
— Друге запитання по горизонталі: хто такий Гліб Процевич?
Озвучене Чахлим ім’я обпекло Антону долоні, і він мало не випустив із лівиці ланцюга. В останній момент вдалося стиснути мокрі від поту пальці та втримати сталеві віжки. Нажаханий скреготом, Бемоль зітхнув, радіючи вбереженим кінцівкам. Полегшення відчув і Чахлий, намацавши больову точку в психіці Антона. Відомості про психа виявилися правильними, тож залишалося майстерно довести справу до кінця.
— Бачу, це близька тобі людина, Антоне, — заявив Чахлий, прискіпливо оглядаючи візаві.
Прапор мовчки спостерігав за процесом. Загартований армійською дисципліною, він грав роль виконавця, не проявляючи до пацієнтів і краплинки жалю. Протилежні відчуття переживав Антон. Він щиро заздрив таланту Бемоля, який відспівувався від Чахлого і з виглядом, переповненим непорозуміння, тепер спостерігав за Антоном. Водолаз жалів їх обох. Він прекрасно усвідомлював, що його гра зайшла надто далеко, і взятий на себе обов’язок порятувати всіх, скривджених шпитальним режимом, не виправдав себе. Йому б себе відволодати! Але надія на визволення все танула. На підтвердження цієї думки Чахлий знову почав копирсатися в минулому працівника рятувальної станції.
— Схоже, твій співучий друг дещо заінтригований. Киньмо дещицю світла на твоє інше життя. Ви ж не проти, Глібе?!
Санітар перейшов на крик, намагаючись мати грізніший вигляд в очах пацієнтів, а також здобути авторитет у нового напарника.
— Подумати лишень, водолаз рятівної станції вбив дівчину й переховується під вигаданим ім’ям від слідства в стінах психушки!
Раптом санітар підступив до сполоханого Антона й тицьнув йому в обличчя газету.
— А може, розкажемо про це твоєму другові — журналісту?! Га? Нехай напише про це статтю, ото сенсація вийде! Не гірше від нашої!
— Це неправда! — заволав Антон. — Неправда! Я не вбивав її! То був нещасний випадок! Аварія!
Слова важким камінням покотилися вниз із Антонової душі. Він так довго тримав цей біль у собі, ховав від усіх, що й не второпав, звідки Чахлому відомо про трагедію, про яку жодним словом пацієнт, а раніше — рятівник Гліб Процевич, не прохопився! Зрушений емоціями тягар якорем падав на дно, відпускаючи свого бранця на волю. Антон заговорив. Нехай чують його кати й побратим, нехай стануть свідками його сповіді — уже однаково! Він готовий спокутувати той гріх, бо йти в могилу з такою ношею не до снаги.
— Це була випадковість. У рясній зливі я не помітив білявки, що вибігла на дорогу. Вона вискочила нізвідки. Нізвідки! Розумієте?
Бемоль тонув у Антоновій правді. Як цілком адекватний чоловік, він підозрював, що сусід по палаті щось приховує, але «поправка» на особливий режим «Аляски» усувала ці підозри — у кожного була власна історія потрапляння до спецвідділення лікарні. Зараз Антонова істина спливала кисневими бульбашками. Оливи в огонь підлив Чахлий, знецінивши виправдання Водолаза:
— Твоя правда, психу, але ти приховуєш одну важливу деталь — ти був п’яний до чортиків!
Антон не квапився з поясненнями. Крізь призму совісті його вчинок не мав виправдання, але що вже вдієш. Так, він пиячив. На те були свої причини, а після трагедії він і зовсім здав позиції: біль через скоєне загнав його до чарки. Межу між вигадкою й реальністю стирали гарячкові галюцинації. У тім божевіллі Антона носило вокзальними генделиками й закапелками спальних районів, у яких випадало пиячити з незнайомцями й різного штибу гульвісами. З кожним днем міра алкогольного отруєння набирала обертів, і хтозна, чи вижив би Антон, якби не опинився в церкві.
Усі чекали пояснень: Прапор, Чахлий і тим паче Бемоль, якому потрошку ставала зрозумілою загадкова поведінка товариша. Ці надмірні марення привидом, вигадане ім’я та бажання залишитись у психушці доповнювали образ пацієнта, що сховався за мурами лікарні від проблем, які чатували на нього за парканом шпиталю, зрештою, як і більшість пацієнтів «Аляски».
Одначе тепер ці негаразди набули ознак прямої загрози, матеріалізувавшись у тіла двох санітарів-психопатів, яким поволі уривався терпець.
— Антоне, ти ж розумний хлопчина. Скажи, кому передавалася здобута вами інформація, і ми залишимо тебе наодинці з твоїм минулим.
Чахлий і не підозрював, що Антону простіше зізнатись у змові проти ескулапів, аніж зустрітися віч-на-віч із минулим життям. Пацієнт зціпив зуби й відповів цілком чесно: