16
Надзвичайна пригода з проникненням до кабінету головного лікаря в установі, що зажила слави виправної колонії й відзначалася надійним утриманням пацієнтів, вимагала негайного реагування. Тому, незважаючи на нічну годину, Павлович зірвався на ноги за сигналом підлеглих.
Дістатись автомобілем клініки із заміського будиночку не забрало багато часу, і вже до середини ночі Павлович із почтом оглядав робочі приміщення. З-за його спини в кабінет зазирали медсестри й кілька санітарів; поруч стояв Чахлий, притуляючи до носа закривавлену пов’язку.
— Ну, чого вирячилися? Роботи не маєте?!
Голос лікаря дзвенів металом. Його гнів спрямовувався на занадто цікавих підлеглих, що віддавали перевагу втручанню в його справи, а не роботі. Працівники насупились, але з коридору почулися кроки — і всі як один повернули голови в бік шуму, що наближався. Прапор із Адамом поспішали з доповіддю.
— Все обшукали! У самоволку пішли! — чергуючи слова з жадібними ковтками повітря, випалив Прапор.
— Дивно, що тебе це приголомшує. Тільки самогубці залишилися б після такого в лікарні.
Павлович сів у крісло, запалив сигарету й замислився над своїми подальшими діями. Не завадить обговорити все з відданими слугами, але за такої кількості зайвих вух це було небезпечно. Тому лікар обвів поглядом підлеглих і сухо наказав:
— Ідіть працювати, досить на сьогодні втікачів. Якщо ще хтось прослизне, я з вас шкуру спущу.
Персонал поквапився виконати волю начальника, тим паче, що в такому настрої він здавався небезпечним. У кабінеті залишилося троє чоловіків: Прапор, Чахлий і сам Павлович.
— Що скажете? — розпочав лікар, дочекавшись, коли двері кабінету зачиняться за останнім відвідувачем.
Чахлий занепокоївся. У його обов’язки не входило «думати», тому він плавно зиркнув скоса на Прапора, який, схоже, перейнявся проблемою. Санітар незмигно дивився на Павловича і врешті наважився озвучити свою думку:
— Їх треба ліквідувати.
Від слів напарника Чахлого пересмикнуло — ідея помститися зародилася, щойно він дістав кривду від пацієнтів-утікачів, і, здається, у нього з’являвся реальний шанс утілити її в життя. Павлович теж підтримав пропозицію.
— Процевич нас недооцінив. Мені вже багато чого про нього відомо, зокрема й адресу проживання — думаю, слід до нього навідатися в гості, поки темрява нам сприяє.
— Без машини вони зо дві години будуть добиратися до міста. Певен, ми їх випередимо, — погодився з думкою шефа Прапор.
Павлович випустив хмарку диму, що склубочився під стелею.
— У разі потреби влаштуємо засідку. Ідіть до моєї автівки, я зараз.
Слова начальника вивітрили підлеглих із кабінету. На тлі ображеного пацієнтами Чахлого, Прапор мав вигляд надто збуджений. Либонь, запахло справжньою війною, тож як чоловік, відданий своїй справі, він приготувався почати бій. У додаткових інструкціях не було сенсу. Незаконна діяльність ескулапів розв’язувала йому руки, а благословення начальника спонукало на подвиг.
Павлович вийшов із кабінету слідом за підлеглими й подався довгим і порожнім коридором своєї лікарні. Дорогою він зайшов до ординаторської, звідки забрав Адама, і вдвох вони попрямували до «Аляски».
У тринадцятій палаті Бемоль корчився від болю. Хоча медсестри й надали невідкладну допомогу, біль не вщухав. У нього піднялася температура, нили рани і час від часу тремтіли руки, віщуючи тілу неспокійну ніч. До цих неприємних відчуттів додався візит головного лікаря. Павлович зупинився перед ліжком, уважно вдивляючись у перекривлене від болю обличчя пацієнта.
— Болить? — раптом спитав Павлович, погладжуючи бакенбарди.
Бемоль спромігся лише на кивок.
— Звикай, — пригрозив лікар.
Після свого вердикту лікар обернувся до санітара й грізно наказав:
— Не зводь із нього очей, відповідаєш головою!
Адам поспіхом закивав на знак розуміння ситуації й провів свого шефа поглядом за межі палати.