— Що трапилось?
Антон мовчки дивився за обрій. Губи хлопця тремтіли від розуміння можливої біди, якою відлунювали слова Павловича. Загроза дружині, нехай і колишній, турбувала втікача. Павлович кидав виклик, можливо, заманював у пастку, але не реагувати на це Водолаз не мав права. Нарешті він озвучив Міхаелю причини своєї поведінки:
— Павлович щойно дав прес-конференцію просто з лікарні, де повідомив про нашу втечу. Він задумав щось лихе.
Прикра новина змусила Міхаеля схилити голову.
— Грає на випередження?
— Я не знаю, Міську, але в його словах лунала погроза, і мені здається, що, насамперед, це стосується моєї дружини. Він наплів щось про ревнощі, вкрадену зброю з його сейфа й ще казна-що…
Міхаель присвиснув. Інформація дійсно тхнула небезпекою й потребувала реагування.
— Хочеш, щоб я допоміг?
Антон вдячно подивився на друга.
— Мені конче слід навідати її. Про всяк випадок.
Міхаель розумів прохання Антона. Зрештою, утікши з лікарні, він опинився з хлопцем у одному човні.
— Хоч що б сталося, ми з Ритою тебе прикриємо, а я готовий допомогти завершити місію Бемоля.
Антон дістав із кишені плаский носій інформації і простяг Міхаелю.
— Радіостанція «Ельмар фм», звукорежисер Жолудь. Запам’ятав?
— Так. Ти самотужки впораєшся? — натомість спитав Міхаель.
— Побачимо.
Новий виклик, кинутий Павловичем, зменшував шанси хлопців на перемогу в цьому герці. Однак вони повернулися на подвір’я, щоб попрощатися з Ритою й стати до нового бою.
18
Майор Петлиця, викликаний до психлікарні Павловичем, стояв перед дверима й дивився на розтрощений замок. Головний лікар розмістився за письмовим столом, воліючи опанувати думки гостя, але кам’яне обличчя останнього не виражало жодних емоцій, отож психіатрові залишалося тільки здогадуватися, що крутилося в голові в представника спецслужб. Той злився. День розпочався з проблем лікаря, які потребували негайної розв’язки. Буча, збита довкола лікарні, не сподобалася нікому з його начальників, але поки що не було іншого шляху довести суспільству злодійства втікача. За інших часів він вчинив би інакше, але за умов лібералізації політичного курсу діяти слід обережно:
— Відзвітували? — не приховуючи роздратування, спитав офіцер.
— Згідно з вашими інструкціями, — не менш дражливо відповів лікар, якого власне безсилля сердило дужче, аніж він гостя.
— Опергрупа вже виїхала за адресою психа, думаю надвечір поінформуємо суспільство про страшну трагедію й оголосимо про початок спецоперації.
Павлович змовчав. Ситуація настільки заплуталась, що без допомоги «сильніших» її не вирівняти. Утома і спека знищили здатність лікаря критично мислити. Тягар відповідальності за скоєні в лікарні злочини чавив імовірністю можливого викриття, і тоді все, чого прагнув і домігся ескулап, зникне. Усвідомлюючи цю загрозу, Павлович подумки погодився на ліквідацію будь-кого, хто зазіхне на його власність чи й навіть життя.
Тим часом Прапор, його підлеглий, спостерігав, як складають апаратуру кілька журналістів. З позиції здорового глузду вбивство божевільним своєї дружини та її коханця було виправданим, прес-конференція шефа — теж, але перебування втікача на волі бентежило санітара. Він мав право на власний хід, і треба добре постаратись, аби той не виявився смертельним.
Роздуми Прапора перервав Петлиця, який попри спеку крокував до автомобіля в діловому костюмі. «Павлович звільнився», — подумав санітар і, не гаючись, попрямував до кабінету свого шефа. Начальник зустрів підлеглого без особливого ентузіазму, але, на щастя, той не сікався з порадами чи допитами.