Уляна обережно наблизилася до стодоли, намагаючись не надто голосно чвакати вологими ногами, притулилась до дерев’яної стіни і почала зазирати у щілини. Вона відчула, як ізсередини еманує солодкаве тепло. Побачила залізні гаки, що звисали зі стелі, дощатий настил, якусь дерев’яну конструкцію, схожу на велике гофроване ложе з густим візерунком отворів, безліч предметів, розкладених на столі, шкіряні ремені. Розгледіла темні плями на різних поверхнях, що були, без сумніву, слідами крови, які намертво (бо як же іще) пов’їдалися.
Авель Бірнбаум стояв у проймі дверей. Уляна бачила його темний силует: неприродний вигин спини, високо піднята голова, борода, що кінчиком впиралась в основу шиї. Однією рукою він тримав навпроти свого обличчя прямокутний ніж, а нігтем на іншій руці обережно й повільно проводив по його лезу.
Уляна не могла нічого з собою вдіяти. Вона почала втікати з власного дому і проводити час біля дому різника, в надії підгледіти шхіту. Її надія дуже швидко справдилася. Дівчинка стояла, всім тілом притиснувшись до стіни стодоли, і дивилась, як крізь широкі двері досередини заводять білу теличку. Теличка погойдувала боками, неспішно робила крок за кроком, покірно ступаючи за чоловіком, який провадив її, лагідно погладжуючи по морді. Він майже цілував її, здалося Уляні.
Їх супроводжувало двоє чоловіків, коли Авель, щось примовляючи теличці на вухо, торкаючись своїм чолом її шиї, зазираючи їй в очі і пестячи долонями її боки, почав вкладати тварину додолу. Він рухався смикано, кострубато, а протез голосно постукував об підлогу. Теличка слухалась його, не виявляючи жодної тривожности: довірливо підігнула ноги, чемно лягла на бік. Уляна бачила вологий відблиск її очей.
Авель стояв на одному коліні біля потилиці тварини, зігнувшись і випроставши іншу ногу назад і вбік, і не припиняв шепотіти щось заспокійливим голосом. Уляні цей голос був схожий на голос її тата, коли той перебував в особливо ніжному настрої. Коли він бажав їй на добраніч, колючою щокою торкаючись її дитячого вушка і запевняючи, що любить набагато більше від інших двох доньок.
Уляна не помітила навіть, коли ніж увійшов у горло тварини. Все це сталося на розслабленому видиху, в напівсні. Авель продовжував любовно шепотіти, поки двоє помічників з усієї сили притримували сильне велике тіло, яке страшно билося, товклось об підлогу. Уляна враз відчула, що це надходить кінець: і навіть не кінець теличчиного життя, а кінець усього, кінець світу. Тіло дівчинки вібрувало разом зі стінами будівлі, дивні звуки, що рвалися з перерізаної трахеї тварини, виявилися чомусь напханими до Уляниної горлянки.
Ну не треба, не плач, — сказав хлопець, не наважуючись взяти її за руку. Він стояв поруч, але дивився не всередину, крізь щілину, а на Уляну. Його блискучі очі з тяжкими повіками були наповнені співчуттям і жалем.
Ти не бійся, чуєш, — продовжував він говорити українською і своїм голосом ніби погладжував її по волоссю. — Це порятунок для тварини. Це для тварини добре. Вона цього хоче. Її душа піднімається вище.
Їй боляче, — заревіла Уляна, з’їхавши додолу. Сльози залили її скривлене почервоніле обличчя. — Вона думала, що все буде добре, а її вбили.
Пінхас сів поруч і зашепотів серйозно й по-діловому, розповідаючи, що тваринам не боляче і не страшно. Тато робить усе дуже швидко — і саме так, щоби не завдавати страждань. Він говорить їм добрі речі, говорить про любов, заколисує, а потім швидко і вправно перерізає трахею та стравохід, і тварина тут же непритомніє і не відчуває більше нічого. Її тіло смикається, але це тільки зовні виглядає страшно. Сама тварина вже звільнена. Вона на свободі.
Пінхас був сином Авеля Бірнбаума.
фотокартка: Нагірянський тунель ізсередини
Вони не розуміли, що з ними діється. Це не мало назви, але сповнювало гуркотом і дрижанням, як каменепад, як селевий потік, що злизує хати з поверхні землі. Їхні тіла почали різко і багато пітніти, виробляти запах. Прислухаючись до землетрусу, якого, крім них двох, ніхто більше не зауважував, вони забували вдихати чи видихати, їхні серця переставали битися, щоби за мить заторохтіти навіженими калатальцями. Було млосно, нудотно. Широко розплющені очі — сіро-зелені й карі — гарячково ковзали по навколишніх предметах і краєвидах, шукаючи. Коли знаходили одне одного, вони злипалися переляканими отупілими поглядами і дихали широко відкритими ротами. Почервонілі очі пекли і сльозилися від безсоння. Обриси розмивалися, туманилися від виснаження та голоду. Про це не можна було нікому казати. Вони не розуміли, що з ними відбувається, їм було страшно і солодко, було нестерпно, хотілось усе припинити, хоча вони нічого не робили. Не знали, що саме треба з’їсти чи випити, яку потребу справити, щоб усе вляглося, затихло. Не відали, як потамувати бажання, тому що не знали, яке саме бажання відчувають.