Деякий час вони тягнуть човна за собою болотом, скинувши взуття і Пінхасову цінну торбину на дно суденця, аж доки вода не починає сягати колін. Тоді Уляна залазить досередини і, поки хлопець ще тяжко бреде в густій юшці, зосереджено віддирає п’явок від своїх литок. Шкірою стікають вузенькі червоні цівки.
Потім Уляна віддирає п’явок від Пінхасових ніг, поки той намагається призвичаїтися до весел. Якийсь десяток хвилин човен нікуди не пливе, лиш безладно крутиться на одному місці. Але ось Пінхас опановує ситуацію і підхоплює ритм. Човен розтинає носом яскраво-зелену від цвітіння воду. Густа сплавина творить враження, наче вони насправді ковзають суходолом — тільки плюскотіння води під веслами розвіює цей чар. З болотяних вікон визирають чаші білого латаття. Вже достигають де‑не-де його круглі зелені плоди, а старі кореневища, схожі на хребти вимерлого болотяного гаддя, створюють перепони на шляху човна, які доводиться обпливати.
Густішими й вищими стають стіни очерету й рогози. Чутно, як днище човна треться об кошлате дно болота. Пінхас хапається рукою за простягнуте гілля верби і притягує їх ближче до стовбура, під опущені віти. Тут їх підхоплює лінивий струмінь і тягне поміж густими заростями верб, що поспліталися гілками і утворили над водою склепіння, продірявлене сонячними променями.
Пінхас складає весла на дно човна і дістає зі своєї торби товстеньку книжечку в палітурці з фарбованого сап’яну. Він гортає шерехаті сторінки з нерівними краями — й Уляна бачить рівні рядки незнайомих літер, якими густо й охайно списані аркуші. Вона впізнає мову Пінхаса, хоча й не може прочитати жодного слова. Впізнає свою мову, і польську, і німецьку, і вирізняє зовсім незнайомі мови — візерунки літер вилаштовуються щоразу інакше: то грайливо, то аскетично, то густо і нерозбірливо, то чітко, старанно виписані — і все ж зовсім незрозумілі Уляні.
Її погляд ковзає рядками, натомість затримується на рисунках і кресленнях: на баняках і дзбанах, сферах і їхніх сегментах, на вагах різних конфігурацій, конструкціях, схожих на цілі містечка, де всередині будинків обертаються валики, тече вода, пульсують струмені світла. — Це єгипетська вага, — каже Пінхас. — Це — будова Всесвіту за Арістотелем. Це — сферичний сонячний годинник. Ось — система світу Анаксімандра. Ось схема будови Сефірот. Це — креслення з астрономічних рукописів, привезені з Багдада на Цейлон єврейським мандрівником Яковом Ібн Тариком у ІХ столітті. Це діоптра, з її допомогою можна спостерігати за нічними світилами. Це південне коло, для спостереження за Сонцем. Астролябія, швидше за все, — винайдена Гіппархом. Армілярна сфера — астрономічний інструмент, винайдений геометром Ератосфеном. За допомогою екваторіяльного кільця визначали моменти рівнодення. Я хотів би якось збудувати за цим кресленням справжній небесний глобус Архімеда. Опинившись усередині, людина може спостерігати за рухом планет, Місяця і Сонця, спостерігати місячні фази, сонячні й місячні затемнення, — каже Пінхас.
Найбільше аркушів займають різні мапи. Сторінки книжки — доволі великі, але позначення й написи на мапах — крихітні, як мачок. Ось — мандрівка рабина Веніяміна, — пояснює Пінхас. — Безліч інших мап також відображають чиїсь мандри: Ґаспара да Ґами, Ернандо Алонсо, братів Дельмедіґо, Педру Тейшейри (першого єврея, який здійснив навколосвітню подорож), Моше Перейри ді Пайви.
Десь на середині записи й малюнки обриваються. Далі йдуть порожні картки — часом лише заляпані бруднуватими плямами.
Чия це книга? — запитує Уляна.
Моя, — каже Пінхас. — Я роблю її для себе. Я хочу знати якомога більше про світ, часи, розумування мудреців.
Але сьогодні я хотів показати тобі найбільше озеро в Европі, якого немає. Ось поглянь.
Пінхас розгортає мапу за мапою і розповідає Уляні про озеро Амадоку, зображене на кількох десятках географічних мап XVI–XVII століть, — величезну водойму, якою плавали судна, з якої витікали струмки й ріки, навколо якої тулились поселення, виростали замки й укріплення. Мешканці цих земель годувалися рибою зі щедрого озера. Озеро слугувало захистом від ворогів і межею між землями, і було воно настільки великим, що з одного берега неможливо було розгледіти протилежний. — Це озеро загубилося, зараз його не існує, — каже Пінхас, і його очі іскряться, перегукуючись із сонячними зайчиками серед верболозів.
У четвертій книзі своєї «Історії» — «Мельпомені» — Геродот писав:
«Третя ріка — це Гіпаній, її джерело у Скитії, і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. І правильно називають це озеро матір’ю Гіпанія. Отже, з нього витікає ріка Гіпаній, і на відстані п’яти днів шляху в ньому ще небагато води, і його вода солодка, але після того на відстані чотирьох днів шляху від моря його вода стає дуже гіркою. Це тому, що в нього вливається одне гірке джерело, яке хоч і зовсім мале, але дуже гірке, і його вода змішується з водою Гіпанія, що є великою рікою серед малих, і це джерело надає його воді такий смак. Це джерело є на межі країн скитів — землеробів і алізонів. Назва цього джерела і місцевости, звідки витікає його вода, по-скитському Ексампай, а по-еллінському — Священні шляхи. Тірас і Гіпаній у країні алізонів не дуже віддаляються один від одного, але звідти і далі кожен із них розходиться з іншим, і відстань між ними розширюється».