Вона втрачає притомність, спазматично заковтуючи воду, коли Пінхас знову знаходить її зап’ястя і з зусиллям, застрягаючи в намулі, шпортаючись серед покручених коренів, зіслизаючи знову і знову в баюру, витягає дівчину на поверхню, кладе головою на вигадливо вигнутий риб’ячим хвостом корінь верби. Уляна вибльовує воду. Пінхас тяжко дихає. У нього винуваті й нещасні очі. — Це мав бути жарт, — каже він. — Я хотів порятувати нас від спеки. Хотів, щоб ми викупались у найбільшому в Европі озері, якого не існує.
Вони повертаються назад мовчки. Мокрий одяг, що тхне болотом, вони повикручували, наскільки могли, і порозкладали в човні, здаючи собі справу, що, навіть не зважаючи на розігріте серпневе повітря, немає жодних шансів, що речі висохнуть. Вони повертатимуться додому у вологому і смердючому вбранні, і вдома на них чекають за це неприємності.
Втомлений Пінхас терпляче працює веслами. Уляна злиться на нього — але не через несподіване купання в брудній воді, а з незрозумілої причини: їй чомусь невимовно шкода їх обох, шкода Пінхаса — його голосу, очей, рук і тіла, кожного кучерика на його голові. Шкода себе — бо він ніби самим своїм існуванням сприяє її провині. Уляну нудить від посмаку намулу, провини і втрати. Біль у легенях ще доволі відчутний. Вона думає про величезне озеро Амадоку, глибоке і повноводе. Ось і Пінхас навпроти неї: штовхає веслами неподатливу вечірню воду.
Раптом він зойкає і мало не випускає весло з руки. Серед осоки бреде стадо білих коней.
фотокартка: відображення хмар у течії Стрипи крізь гілля верб
Уляна випрошувала, щоб Пінхас розповідав їй історії про Баал Шем Това. Пінхас охочіше говорив би про різницю між моделлю сливового пудинга Томсона і планетарною моделлю атома, але сперечатися з Уляною було неможливо. Навіть підозрюючи, що чинить переступ, бо передає ґойці хасидську мудрість, яку та здатна приймати винятково за казочки, він не міг відмовити. Уляна слухала, майже не дихаючи, час від часу зриваючись на захоплений регіт — як людина, якій вдалось збагнути вигадливий анекдот. Іноді вона замислено мовчала, звівши брови докупи. Іноді ставила Пінхасові запитання. Іноді починала відкидати його пояснення, наполягаючи на власних. Вона на все мала власну думку і не сумнівалась, що правильно трактує історії.
Білі коні нагадали Уляні історію про овець і Баал Шем Това, яку їй одного разу розповів Пінхас. Історія починалась із тривалих пошуків у гірських селах і містечках бодай когось, хто особисто бачив святого праведника Баал Шем Това, аж доки нарешті не пощастило знайти древнього іновірця, який доживав свої останні хвилини. Цей старигань розповів, що в юності, коли пас овець на пагорбах, зауважив здаля дивну постать, яка металась узад-вперед, збігала донизу, в долину, і знову сходила догори, аж до смуги лісу. Це скидалося на танець божевільного, і пастухові стало цікаво. От-от мала настати субота. Пастух погнав свою отару в напрямку дивного чоловіка. Наближаючись, він помітив, як ворушаться уста чоловіка, як він закидає голову догори і простягає руки до неба. А тоді озирнувся на своїх овець і обімлів: тварини стояли на задніх ногах, випроставши передні догори, як це робив незнайомець. Пастух заходився бити овець палицею, але марно. Тільки згодом довідався іновірець, кого саме пощастило йому зустріти напередодні суботи.
фотокартка: очі старої жінки
Авель Бірнбаум вийшов, накульгуючи, їй назустріч. Він усміхався. У нього було добре обличчя, і Уляна навіть на мить відчула незнайоме вологе зворушення і безпричинний жаль до себе, що підступили до горла. Він доброзичливо махав їй рукою, запрошуючи підійти ближче. Його дерев’яна нога кресала по каменях, потрапляла в щілини між ними, а на м’якому ґрунті залишала глибокі вм’ятини.
За Авелем ішов Улянин батько. Маючи дві здорові ноги, він відставав і плентався, ніби п’яний. Перечепився через курку — в повітря здійнявся вихор пуху і панічний пташиний крик.