За її спиною стояли лікарі: головний зі своїми хвацькими бровами, Слонова — скептична і невдоволена, зі звуженими очима й роздутими ніздрями, терапевт, рентгенолог, старша сестра на ім’я Любов, щоки якої налились багряним кольором, а шовковистий пушок на обличчі наелектризовано настовбурчився.
Ви впізнаєте цю жінку? — квапливо й суворо поцікавилась Слонова кумедним горловим голосом.
Ні? — досить упевнено запитав у відповідь чоловік.
Слонова тицьнула головного в живіт гіпсом і засичала від болю. Чомусь здавалося, вона от‑от розплачеться.
Пацієнта не можна піддавати такому стресу! Пускати до нього всіх підряд із вулиці! Ви щойно мало не вбили його лівими транквілізаторами! Ви дограєтесь!
Жінка в окулярах, не зводячи погляду з нашого героя, нарешті розслабила нижню губу, взялась руками за обидва краї ліжка і потягнулась усім тілом уперед понад стегнами і животом чоловіка до його обличчя.
Але ж я не всі підряд, — сказала вона. — Звичайно, він мене впізнає. Він мій чоловік. А я його жінка. Богдане, це ж я, Рома.
Богдан
Ранньої осени Романа залишилася там, на дачі, сама. Вона кілька тижнів збирала на тачку погнилі, неїстівні плоди, якими завалило клапоть землі під грушею з найприємнішою і найгустішою травою. Рома вивозила брунатну кашу, що пахтіла теплою утробною гнилизною, до лісу і скидала під соснами. Потім сиділа на автобусній зупинці, сперши ступні на колесо тачки, і спостерігала, як невагоме тільце білки нечутно долає повітряні проміжки між стовбурами. Все в цьому місці здавалось порожнистим, розрідженим. Між досконало одноманітними стовпами сосон можна було розвішувати цілі полотна своїх страхів, свого розпачу, своєї відірваности від світу. Тут вистачало місця на все, а надто — на те, на що бракувало його всередині Роми.
На роботу до Архіву вона їхала спершу розбитим автобусом із блакитними смужками на облущено-білих боках, що довозив її до Клавдієвого вже о 7:15 ранку. Цей автобус ізсередини нагадував їй вітальню вдома у котроїсь із однокласниць — через скріплені бантом фіолетові штори, що закривали заднє скло, і через штучну пластикову ліяну, якою була обвита перегородка позаду водійського сидіння, і через старезний вицвілий календар із зображенням чорнявої дівчини в джинсах і бюстгальтері, яка тісно й ніжно горнулась до шиї гнідого коня. Але водночас салон цього дірчастого ревуна-автобуса, подорож у якому тривала рівно тринадцять хвилин, нагадував транспорт для ритуальних послуг — імпровізовано прикрашений і незручний, бо кому тут ідеться про зручності. Дачники-пенсіонери з відсутніми поглядами, старигані за крок від деменції наче відпроваджували когось в останню путь, заблукавши думками в дендритах власного мозку.
О 7:30 Рома вирушала з Клавдієвого до Києва в синій маршрутці «Богдан» із запітнілими від пасажирського недоспаного дихання шибами. Кілька хвилин по восьмій вона була вже на Академмістечку, отримувала дозу надмірної близькости до чужих тіл. Зазвичай Рома вибирала собі маршрут від Контрактової: вздовж Сагайдачного, повз столики на вузьких хідниках із ранковими капучино, до фунікулера. Хто ще в цьому світі їздить на роботу фунікулером, думала Рома. Хіба що водії фунікулера.
Вагончик неспішно виповзав нагору, зачерпуючи сонячне світло або сіру імлу, примножену водами Дніпра.
У дзеркальних стінах готелю Hyatt відображались ворони у польоті, зграї голубів, складених гострокрилими конвертами.
Охоронець перед входом на територію Софії Київської, не вітаючись, не киваючи, не кажучи жодного слова, пропускав Рому. Увійшовши за мури, вона сповільнювала крок. Рухалась мощеною доріжкою серед вижовклих і все ж доглянутих газонів, повз фруктові дерева, вже майже безлисті, повз кущі і клумби, повз туристів з фотоапаратами, повз мам із візочками. Цей внутрішній простір за кам’яними стінами був наповнений своїм повітрям, своїм умістом, своїм білком і жовтком. Середовище, повністю ізольоване й відокремлене, не поєднане з містом за його межами.