Дорогою додому Уляна вкотре програвала в уяві історію, яка бентежила її чи не найдужче: про те, як напередодні Песаха необрізані, прагнучи помститись Баал Шем Тову, вбили необрізаного хлопчика і підкинули його тіло до повітки Бешта. Вони планували звести на великого праведника наклеп.
Повернувшись із синагоги, Бешт принюхався і сказав дружині: «В нашому домі пахне падлиною». Заходились вони шукати, і врешті знайшли в повітці мертвого хлопчика. Баал Шем наказав дружині одягнути тіло в кафтан і шапку і посадити за святковий стіл. Самі вони також сіли поруч, але седеру не проводили. Якраз тоді надійшли необрізані з міською сторожею, обшукали всю повітку, але так і не знайшли мертвого. Нікому з них не спало на думку, що той, кого вони приймали за гостя в кафтані і шапці, і є убитим. Коли непрохані гості пішли ні з чим, Бешт наказав скинути тіло хлопця в ріку. Після цього з найбільшим натхненням він провів святковий седер.
Уляні не давав спокою безіменний мертвий хлопчик. Нікого не цікавило, звідки він взявся і чи хтось за ним плакав, коли той безслідно зник. Вона запитувала Пінхаса, чому добрий і справедливий Бешт повівся з мертвим тілом з такою байдужістю: хлопчик же був ні в чому не винен. Необрізані думали тільки про те, щоб звести на ненависного Баал Шема наклеп і засудити його. Баал Шем думав про те, щоб не допустити брехні проти нього.
Нікому не було діла до хлопчика. Його тіло понесла швидка течія, б’ючи об гострі камені і рвучи коренями плоть. Ніхто ніколи про нього не згадав.
фотокартка: вершечок старої мацеви з білого каменю, порослої мохом, майже повністю вгрузлої в землю
Авель Бірнбаум таки справді був добрим чоловіком. Просто люди в ті часи переживали речі, які не можуть вміститись у жодне розуміння. Навіть коли про ці речі розповідати — з усіма подробицями, з ретельним описом деталей, — свідомість пручається і не пропускає їх, залишаючи десь в імлі, на відстані. Навіть коли ці речі бачити на власні очі, навіть коли вони відбуваються з самою людиною, людський мозок вибирає не вірити — або відмовляється діяти так, як раніше. Він робить тіло й серце людини нечутливими, витирає частини дійсности й пам’яти, засліплює її або пропонує натомість заспокійливі вигадки, водночас загострюючи страхи та потребу оборонятися. Інакше життя стає непотрібним. Інакше воно стає неможливим.
Щойно закінчилася війна, і її сліди виднілися на кожному кроці. Місто стало іншим: спалене та поруйноване, лише трохи підлатане, воно втратило значну частину мешканців, а натомість прийняло повно чужинців, які втекли від війни, — переважно, приблуд зі сходу. Протягом тих кількох років влада змінювалась так часто, що вже здавалося, ніби нічого не змінюється. Бо, по суті, нічого й не змінювалося. Російська армія витурила австро-угорців, австро-угорці витурили росіян, але оскільки Австро-Угорська імперія — подумати тільки — розлізлася на дрантя і цурпалки, українці скористалися нагодою (ще рідкіснішою, ніж рідкісна) і створили державу, поставивши на керівні ролі в містечку своїх, місцевих, не надто вигадливих хлопців. Не встиг ніхто й оком змигнути, як цих знову витурили росіяни — цього разу також трохи інші, тому що більшовики (перших росіян місцеві називали «козаками», а цих, других — «гайдамаками», хоча суть від цього не змінилась). А тих, порівняно на триваліший час, випхали поляки, які, своєю чергою, скористалися рідкісною нагодою і створили власну державу.
Мало не щокілька днів у місті змінювалися мови вивісок на установах і крамницях, і більшість населення в одну мить переходила з мови на мову. Добре, що місцеві люди володіли одночасно кількома мовами. Це допомагало іноді зберегти життя. Хоча від каліцтв, травм, зґвалтувань, пограбувань, принижень, жаху, зневіри й відчаю не рятувало.
Події цих років залишались страхітливо одноманітними. Це був вид одноманітности, звикати до якої — найгірший із можливих симптомів. Хоч хто би не захоплював владу, все навколо горіло і вибухало, лунали постріли, людей розстрілювали, різали ножами, рубали сокирами, сікли нагайками. Траплялося, що ті, кого вчора переслідували, сьогодні — з приходом нової влади — отримували відносний спокій чи навіть відчутні переваги. Селянки, які вчора пухли від голоду і потерпали від насильства, сьогодні ходили в барвистому одязі міських жінок, подарованому ґалантними ґвалтівниками-солдатами. Хто вчора був безнадійно загнобленим, сьогодні міг стати господарем становища — хоча ні, не в усіх випадках. Українці з поляками поодягали на груди хрести, обвішали стіни іконами. Тому що за будь-яких нових поворотів першими жертвами виявлялися євреї.