Коли Авель Бірнбаум повернувся з війни, ще зовсім не бажаючи ступати на свій дерев’яний протез, навіть протестуючи на нього ступати, він виявив, що його дружина Пуа втратила чотирьох із п’яти дітей, а єдина донька, яка залишилася, більше не розмовляє і не вилазить зі свого темного закутка. Коли Авель запитав у Пуи, де діти, Пуа запитально на нього поглянула і у відповідь перепитала: які ще діти? Ось лежить Нехамке, вона дуже втомилась, їй треба спати. Авель спершу наполягав, навіть кричав на Пуу. Він тисячу разів перерахував імена зниклих чотирьох, тримаючи щоки дружини в своїх долонях і торкаючись кінчиком свого носа її носа: де Ривка, де Буна, де Фроймке, де Йокі? Де Ривка, де Буна, де Фроймке, де Йокі, Пуо?
Пуа не заплющувала очей, але Авель знав, що вона на нього не дивиться. Так само, як не чує імен, які він називає, хоча не закриває вух.
Потім Авель збагнув, що йому пощастило зберегти дружину й бодай одну доньку. Однієї ночі, коли біль у відрізаній нозі і вибухи в голові не давали навіть на мить провалитись у сон, він здогадався, що Пуа не лише втратила дітей, а ще й була свідком того, що з ними зробили. Авель проплакав усю ніч, а з наступного дня більше жодного разу не згадував дружині чотирьох імен.
Сам він щоранку і щовечора промовляв їх собі подумки. Ривка. Буна. Фроймке. Йокі.
Потім Авель знову став шохетом. Згодом народився Пінхас.
Нехамке померла, коли Пуа була вагітна малою Фейґою. Добре що вона не дожила до того, що чекало на них усіх попереду. Добре, що Нехамке бодай цього вже не побачила.
фотокартка: весільний знімок Зени і Василя Фрасуляків
Про Василя Фрасуляка всім у місті було відомо, що він когось урятував. Можливо, навіть не одну людину. Одні казали, що тих, кого він рятував, краще було вбити чи видати і що вчинок Василя таким чином зовсім не заслуговує на похвалу. Навіть навпаки. Казали, Василя Фрасуляка слід було би здати владі. Якби, звичайно, влада не змінювалась так швидко, що неможливо було зрозуміти, за що вона каратиме, а за що — винагороджуватиме.
Нікому, однак, не були відомі точні подробиці цих порятунків. Без сумніву, на кожному кроці траплялися люди, які мали власну версію подій і посилалися на достовірну інформацію, отриману з чиїхось перших рук. Але я б цим рукам віри не йняла. Ні твоя баба, ні її сестри не мали уявлення, хто сопів під підлогою їхнього дому.
Ще один факт, який залишається без пояснення: навіщо. Батька твоєї баби неможливо було вважати ревним християнином або хоча би людиною з чіткими й непохитними поглядами, принциповим чоловіком або милосердним добродієм. Уляна не пригадувала, щоб коли-небудь зауважувала в батькові вияви співчуття до калік, хворих, сиріт чи вдів. Він ніколи не давав милостині. У ньому неможливо було спостерегти зміни настрою, викликаної чиєюсь смертю чи якоюсь бідою (може, цих змін не було, тому що біда не припинялась і тільки перетікала з різновиду в різновид). Самі по собі зміни настрою, звичайно, траплялись, як я вже тобі розповідала. Вони траплялися часто і були разючими. Але виникало враження, що ці перетворення спричиняли не зовнішні події, а невидимі внутрішні процеси, що відбувалися у Василя в голові. Щось на кшталт внутрішньочерепних циклонів, затемнень місяця і вибухів на сонці.
Ні, Уляна ніколи б не запідозрила свого батька в милосерді. Вона не сумнівалася, що він любив, наприклад, її, але натомість сумнівалася, що любив свою дружину й інших двох доньок. Стусани й іскри з очей стирали останні проблиски надії.
Теоретично, якщо він справді комусь допоміг, то міг зробити це з корисливою метою: отримати натомість їжу чи гроші. Але Уляна не пригадувала ні розмов на цю тему, ні — тим більше — матеріяльних виявів успішної оборудки.
Уляні було відомо, що батька забрали у військо десь на початку війни. Мама розповідала, що перед цим він особливо часто зривався на ній, стверджуючи, що вже не може дочекатися, коли піде, і сподівається не повернутись. Мама не сміла проговорювати власних надій, хоча зовні здавалося, що більшої біди, ніж перспектива цієї розлуки, для неї не існує. Зрештою, вони щойно недавно одружилися — в їхніх стосунках того періоду було ще трохи більше ніжности й незнання. Молода Улянина мати розривалася від ридань, непритомніла через виснаження і набирала дедалі моторошнішого вигляду: бліда, з запалими щоками, з чорними колами під очима, схожа на прояву, на недобру пані, яка приходить душити тебе у снах, коли лежиш горілиць.
Поки батько був на війні і впродовж певного часу жодних звісток від нього не надходило, мама встигла трохи відновитися. Незважаючи на голод і постійних страх, на цілодобове тремтіння й ревіння землі, на навколишні смерті, Улянина мама здавалася заспокоєною, втихомиреною і часами навіть вдоволеною. Коли Уляна розпитувала її про той час — ще до свого народження, — то таємно на неї злилася. Цього вона своїй мамі пробачити не змогла.