Уляна вдивлялася в їхні спини, в танок прудких ніг у темно-синіх штанях, в повороти голів, на яких височіли тверді пурпурові шапки з дашками. Уляна знала, що не побачить між цих дітей Пінхаса, не побачить його навіть поруч із іншими нечисленними тут хлопчиками-євреями і не побачить його з дівчатками зі свого року навчання, яким зовсім нещодавно дозволено стало навчатись разом із хлопцями. І справді: Пінхас невдовзі проминув Уляну і поволі сходив до вулиці, розглядаючи небо. Побачивши його, Уляна зрозуміла, що не гукатиме. Зрозуміла, що вона даремно сюди прийшла і не хоче Пінхаса непокоїти. Вона вирішила дочекатися, аж її друг зникне з поля зору, і повернутися додому. Перспектива цієї виснажливої подорожі лякала її. У неї більше не було жодних сил.
Пінхас побачив її сам. Це було майже неможливо, він не повинен був обертатися. Але чомусь йому захотілося оглянути мур і голу витку лозу на ньому, яка ще не встигла вкритись зеленим листям. Він пробігся поглядом по сплетіннях дикого плюща, напівобернувся, щоб простежити рослину аж до кінця огорожі, — і вперся очима в Уляну. Його обличчя враз проясніло і засяяло, ніби він тільки й чекав на цю зустріч, ніби він увесь час, кожної миті думав про неї — сидячи на заняттях в гімназії, одягаючи своє важке ткане пальто і виходячи в сіру березневу імлу. Він кинувся до Уляни і завмер навпроти неї, широко усміхаючись і бігаючи поглядом по її обличчі, по всій її постаті. Іскристу радість, яку випромінювали його очі, розбавило занепокоєння і збентеження. Уляна усвідомила, який виснажений і незугарний вигляд вона має після довгих місяців хвороби. Її щоки запали, шкіра набрала тьмяної барви, очі займали мало не пів обличчя, а тьмяні білки здавалися зболеними і хворобливими. Вона стала ніби вдвічі меншою — збіглася і змаліла. Від Пінхасової стурбованости, від ніжности, з якими він торкався поглядом її рук і плечей, її підборіддя та вилиць, пасем волосся, що вибилося з-під хустки, Уляні стало геть зле.
Від його радісного голосу, що від хвилювання зривався на високі дівчачі нотки, їй потемніло в очах.
Пінхас торкнувся її передпліччя і заговорив, затинаючись і хвилюючись, мало не захлинаючись від емоцій. Він сказав, що страшенно радий її бачити, що весь цей час він думав про неї, згадував кожен день, кожну хвилину, яку вони провели разом, їхній тунель, і міст, і ріку, прогулянки і сидіння серед замкових руїн, їхні розмови (хоча Уляні здавалося, що вони здебільшого мовчали), і подорож до Амадоки, і те, як Уляна знепритомніла в болоті і як він її витягнув. Сказав, що виплекав собі нову звичку: уявляти, чим вона займається зараз, цієї миті. Він вірив у ці фантазії, і від них йому ставало набагато краще, набагато легше. Майже солодко. Вони ніби були разом увесь цей час. Він навіть очей не заплющував, не переривав розмови з учителем Тори (так, він знає, що цього не слід було робити під час читання Тори), не припиняв забави з малою Фейґою — і бачив, як Уляна допомагає своїй мамі готувати обід, як Уляна з сестрами вибирає тістечка в цукерні біля Ринку, як Уляна розмовляє з подругами дорогою до школи, як вона весело сміється. Він уявляв, що цей її сміх насправді призначений йому, Пінхасові. Він дуже скучив за її сміхом.
Пінхас розповів, як кожної суботи він стримував себе, щоб не розпитати про Уляну її батька. Але робив-таки над собою зусилля і вдавав, наче йому нецікаво, знаючи, що його розпитування знову викликали би занепокоєння в усіх навколо, знову породили б сум’яття. А їм же більше не потрібне жодне сум’яття. — Правда, Уляно? — звернувся за підтвердженням Пінхас.
Він був справді щасливий, що вона прийшла сюди до нього на зустріч. Він давно хотів їй сказати дещо, хотів із нею домовитись, але зовсім не знав, яким чином зробити це, щоб не порушити заборони. Він хотів поділитись із нею своїм винайденим способом, з допомогою якого вони зможуть бути поруч, коли тільки заманеться, і ніхто не буде мати нічого проти. Нехай вона, Уляна, теж уявляє, що Пінхас робить тієї чи іншої миті, і нехай насправді вірить, що це не вигадка, не фантазія, що вони просто знають усе до найменших подробиць одне про одного, що вони здатні одне одного відчувати на відстані. І таким чином їх ніколи не розлучать. Навіть коли він із родиною поїде до Ерец-Ісраелю. Навіть коли він буде старим дідом і житиме за морем, Уляна зможе точно знати, чим саме він зайнятий і що він думає про неї.
Ти ж відчувала весь цей час, що я з тобою? Відчувала те саме, що і я? — запитав Пінхас. Він жадібно вдивлявся в Улянине обличчя палахкими очима. — І тобі було легше?