Так, — кивнула Уляна. — Так, Пінхасе, мені теж було легко.
фотокартка: священник святить великодні кошики, накриті вишитими рушниками і вилаштувані рядками біля людських ніг
Уляна вірила, наче насправді нагадала Пінхасові історію про те, як Баал Шем Тов осягнув усю Тору за одну годину.
Якось Бештові довелося побувати вдома у іновірців, які власне тоді займались ідолопоклонством. Покинувши цей дім, ощасливлений вчитель повідомив своїх учнів, що протягом останньої години йому вдалось виконати всі заповіді Тори. Здивовані учні не йняли йому віри.
На це Баал Шем сказав: «Хіба ж не відомо вам, що поклоніння ідолам прирівнюється до калу? У вбиральні ж заборонено звертати свої думки до слів Тори. А отже, те, що під час перебування в тому домі я зміг утриматись від думання про святі письмена Тори, означає, що я виконав усі до останнього її приписи!»
У своїй уяві Уляна запитала Пінхаса: тобі не здається, що коли ти був зі мною, то виконував заповіді Тори?
поштівка: морський порт із висоти пташиного лету
Сертифікатів бучацький осередок сіоністів отримував дедалі менше. В останній момент, коли всі речі було спаковано, коли Авель і Пуа обійшли половину міста, щоби попрощатися, а Василь Фрасуляк зафасував шість нових сорочок, пару чобіт у доброму стані, хустки для дружини й доньок, а на додачу — суму, яка дорівнювала чотирьом його суботнім заробіткам, з’ясувалося, що дозвіл на виїзд старої Фейґи не надійшов. Бірнбауми залишилися. Квитки на пароплав, який за місяць відпливав із Трієста до Яффи, Авель так і продовжував носити в гаманці з телячої шкіри під сорочкою. Ці квитки йому надіслав знайомий із Трієста, який ще перед першою війною втік із містечка і тепер успішно торгував сукном. Квитки надійшли у великому гладкому конверті, підписаному вигадливими каліграфічними літерами. Уже той пароплав відчалив із порту, вже кілька мандрівників встигло померти на борту від тифу, який дав про себе знати аж у відкритому морі, вже хтось із пасажирів устиг написати кілька десятків листів до свого старого дому, маючи на думці відіслати їх із дому нового, а Авель Бірнбаум все ніяк не міг наважитись і позбутися тих квитків.
Але на Уляну це вже ніяк не могло вплинути. З дня на день вона відновлювала сили й ось уже змогла повернутися до навчання, змінивши попередню школу на руську бурсу, яка щойно відкрилася при вулиці Колійовій. Мама привела її одного дня до шпиталю на вулиці Під вербами, де Іда Кріґель чекала на них у садку навпроти входу. Зена Фрасуляк хотіла, щоб Уляна вчилася на медсестру. Іда запропонувала взяти дівчинку до себе — копійку навряд чи заробить, але зможе зрозуміти, чи взагалі надається до цієї справи.
Уляна не мала сумнівів, що не надається. Але загалом їй було байдуже. Їй подобався садок навколо шпиталю, а одноманітні завдання, які вона отримувала (помити підлогу, нарізати рівні відтинки марлі, прокип’ятити в кюветах грушки, простерилізувати скляні й металеві інструменти з допомогою спирту чи карболової кислоти), надавали бодай якоїсь форми її життю. Вона давно вже не знала, чого б хотіла. Ще рік тому все було інакше: вона так само не знала, чого можна хотіти від життя, крім їжі і нового вбрання, але значна частина її існування приносила їй радість без жодної причини.
Іда її хвалила. Казала матері, що вже навіть кілька лікарів помітили спритні Улянині руки. Директор шпиталю спочатку був лихий на панну Кріґель, яка насмілилася без дозволу взяти собі помічницю, але головний лікар втомлено махнув на нього рукою: нехай собі побуде, вона тут нікому не заважає.
Іда Уляні подобалася. Вона видавалася такою беземоційною, такою досконало витриманою у всіх своїх діях, у всіх виявах — жодного хвилювання, нервів, поспіху. Все чітко й акуратно, саме так, як і має бути. Інтерн Щіпаняк явно був у неї закоханий, шукаючи найбезглуздіших приводів, щоби побачитися бодай на кілька секунд, але Іда з усією бездоганністю свого виховання вдавала, що нічого не помічає, що нічого не відбувається, що Вітольд поводиться цілком нормально.
Уляна не розуміла тільки Ідиної прив’язаности до пацієнтів. Вона спостерігала, як панна Кріґель стурбовано оглядає їхні рани, як придивляється до їхніх облич і наслухає подих, з якою тривогою вчитується в залишені лікарем приписи і проміжні діягнози. Уляна зауважила, що Іда не здатна усміхатися кілька днів після чиєїсь смерти. З неї ніби висмоктували всю життєву силу простерилізованою ґумовою грушкою. Це залишалося для Уляни загадкою. Для неї пацієнти були навіть чимось меншим, ніж люди, — якісь абстрактні напівтіні, кволі, скорчені від болю, зіпсовані ізсередини. Сама Уляна — із серйозним виразом дорослих очей, з рівною лінією міцно стиснутих уст — не могла знайти жалю навіть до себе. Лишень Іда здавалася їй вартою уваги, вартою м’якости. Однією з небагатьох, за ким варто буде шкодувати.