Казала, що євреї, які втікали з Заходу, всіх заспокоювали: не бійтеся німців, загрози життю не буде. Будуть лише тимчасові утиски, трохи перипетій, поки все не вляжеться. Але це культурний народ. Місцеві їх слухали, бо пам’ятали австріяків. Твоя баба спочатку сміялася зі своєї мами, згадуючи, як та розповідала про часи за Австрії — ніби смоктала грудку цукру.
А потім твоя баба вже сама таке ж розповідала, сковтуючи слину, — як замовляння, як дитячу лічилку, як молитву перед сном. Її власна пам’ять дедалі більше ставала пам’яттю її матері і дедалі менше зберігала те, як все було насправді, підміняючи спогади барвистими муляжами, які мали ту саму дію, що заштрики Іди Кріґель: огортали теплом, занімінням, гойдливим серпанком невагомости.
фотокартка: духовий оркестр виступає на парковій сцені-мушлі
Випатравши місто, більшовики втікали, забиралися геть — повзли на схід на довгоногих конях, в пікапах і вантажівках Ґорьківського автозаводу, у «фордах» і «фіятах», відібраних тут, у вагонах різного класу, залежно від рангу тих, хто відступав. Вони забирали з собою міцні й вишукані меблі, порцеляну і столове срібло, конфісковані в родин, яких було вислано на Сибір. Декому з найлояльніших серед місцевих дозволили відступати разом із росіянами.
Упродовж чотирнадцяти днів, поки німці лише прибували й облаштовувалися, ґрунт для них готували представники товариства «Січ». Здебільшого вони займались тим, що арештовували, били і страчували людей, яких вважали задіяними у співпрацю з комуністами. Котрісь із цих діячів справді вірили, що процеси, які відбуваються, і вчинки, які вони здійснюють, — необхідна умова для досягнення важливої мети. До них доєдналося чимало чоловіків, які зметикували, що цей момент можна використати, щоб красти і грабувати, всіляко проявляти себе, відчувши нарешті владу не над собою, а свою над кимось. Це відчуття розривало, прискорювало серцебиття, кров робило солодкою — ще краще від злягання. Були й такі, які поєднували мотиви різної природи: з насолодою грабували і катували, розстрілювали більшовиків, вітали німецьких зверхників випростаною правою рукою, збирали підписи за звільнення з берлінського ув’язнення провідника, п’яніли від того, що мають владу тепер не тільки над своїми жінками, а й над більшістю місцевих мешканців, і щиро вірили, що кожен їхній вчинок виправданий війною й історією, має на меті встановлення так довго очікуваної справедливости. Інші, поприглядавшись до ситуації, покидали лави Української Армії, залишивши при собі зброю, — і відходили в ліс.
Роззуйте очі, казали вони тим, що прагнули залишатися, з якого це дива німці будуть іти нам назустріч. Вони лише використовують вас: усувають із вашою допомогою євреїв, а потім так само і вас усунуть. Але більшість людей — тихих і переляканих — забилась у темні кутки біля своїх печей і молилася. Дасть Бог, нас не зачеплять. Війна закінчиться, все це минеться, якось воно буде.
20 липня 1941 року на центральних вулицях відбувся парад Української Армії. З Коропця прибув добре озброєний загін піхоти, за яким виступала кінна ескадра вояків у народних строях зі стягами, а слідом за ними йшли дівчата у вишитих сорочках, з барвистими стрічками у волоссі, і несли образи з Христом і Дівою Марією, синьо-жовті прапори й величезні, зростом із людину, тризуби, сплетені з квітів та вив’язані з вишитих рушників. Чи говорила баба Уляна про свастики? Одного разу вона сказала, що серед символіки, поруч із тризубами, була також і свастика. Але пізніше, коли ти її про це перепитував, вона роздратовано супилась і відмовлялася говорити.
Щоправда, про трибуни з німецькими військовими в досконалій уніформі з сіро-блакитної тканини вона згадувала щоразу. Військові були усміхнені, задоволені. Налаштовані майже лагідно. Шкіряні паски, що охоплювали уніформу, лисніли на сонці. На них видивлялися свіжі рум’яні дівчата. Гірлянди з квітів розповсюджували інтенсивний запах. Важкі голови прив’ялих бутонів лягали у вологі долоні. Попереду чекало дуже багато роботи, але щоб добре і тяжко працювати, треба також добре відпочивати. Це виявилося не так уже й просто, якщо ти, офіцере, потрапив до цих диких країв, де про комфорт, до якого ти звик у себе вдома, не доводилося навіть мріяти.
Тут не було порядних ресторанів і театрів, не вміли варити справжню каву, і добре, що бодай якийсь запас доброго вина вони везли з собою у дерев’яних скринях, напханих соломою. Що вже казати про порядні — тут не було навіть стерпних закладів, хоча з часом, зрештою, цим хлопцям вдалося відшукати собі і непоганих кухарів, і шевців, і навіть якихось музик (зазвичай то були євреї з нашитими літерами W на рукавах).