Голова Judenreferat у Чорткові Курт Фаль привіз із собою німецького єврея на ім’я Вольф і зробив його шефом місцевої Ordnungdienst. У сержанта місцевої жандармерії був особистий голяр на прізвисько Папуш. Синові ляндкомісара їхній єврей Баумштайн зробив дерев’яного коника, якого похвалив сам Отто Вехтер, приїхавши якось на інспекцію з Лемберґа. Сестри Дора й Емма виявилися чудовими гувернантками, няньками, кравчинями, прибиральницями, куховарками, перукарками у домі ляндкомісара. Жандарми Рукс, Томанек і Розенов мали зубні протези від старого дантиста Райнфельда.
У скат можна було пограти в українському казино, розташованому в приміщенні залізничного вокзалу. Біля української поліційної станції виявився кінотеатр, у якому вдавалося вимкнутися з дійсности на годину-другу. На тютюновій фабриці в Монастириськах видавали скільки завгодно лікеру й горілки, а ще — непоганих сигар. При цій фабриці був бар, у якому подавали чудовий часниковий соус і холодну зельцерську воду. Власником був місцевий поляк, а його дружина, українка, витираючи ляду, звабливо гойдала грудьми під тонкою блузкою.
Полювали в пахучих лісах, засипаних опалим осіннім листям. Каталися на лещатах. Приносили своїм дітям кудлатих цуценят у подарунок і відчували, як у грудях усе стискається від зворушення, а шрами зі студентських дуелей на мензурах починають пекти від приливу крови до обличчя. Поринали в романи з місцевими польками чи навіть дружинами колег. Співали. Ревіли на порожніх вулицях після пиятики о четвертій ранку. Мали власний фотель за обіднім столом у саду родини Біліїв. Після вечері грали у преферанс із українським лікарем і польським адвокатом. Слухали музику і спів птахів. Виїздили на кінні прогулянки з дружиною і дітьми. Милувалися містечком, що розкинулось серед пагорбів, бароковими вежами. Ляскотіли нагайкою. Намацували поглядом свою ошатну віллу з балконом на березі Стрипи. Почували всередині спокій.
Тимчасово, але таки облаштувалися.
фотокартка: автопортрет чотирнадцятирічної Христі, відображеної у шибі дому з видом на подвір’я, паркан і кущі аґресту
Василь Фрасуляк спостерігав за моментом, коли німецькі війська перевалили через пагорб на заході і, як мурашва, поповзли шляхом додолу. Разки вантажівок і автомобілів, мотоцикли з причепами, оповиті хмарою сепієвої куряви. Серед них був навіть загін велосипедистів. Це виглядало романтично, але вже того ж вечора місто розривало від криків, дерлося від дикого жіночого волання.
Сусід побачив з-за паркана, як Василь нервово, немов лисиця, охоплена тривогою за потомство, міряє кроками двір, то прилипнувши до паркана і видивляючись крізь гілки дерев на дахи внизу, силует Ратуші, вежі монастиря (все таке знайоме, що аж непомітне; все таке спокійне, незмінне), то кидаючись до будинку, збігаючи кількома сходинками на ґанок, щоб зазирнути крізь вікно до кімнати і розгледіти трьох своїх доньок і дружину, яким він наказав сидіти і ворушитися якнайменше.
Не бійся, — крекнув сусід, кумедно примруживши одне око, — наших вони не чіпають. Хіба якби-с був комуністом.
Фрасуляк відчув, як у сонячному сплетінні його засмоктала гнилиста нудьга. Роздратований, він навіть не глянув у бік сусіда. Але той не зважав. Був у доброму гуморі. Мабуть, уже встиг випити.
Я маю думку, — зашепотів він по-змовницьки, розгорнувши товстими брунатними пальцями кущі аґресту і висунувши голову вперед, мало не настромлюючи її на штахети. — Чи не взяти у Гольців ту їхню Мір’ям, щоб не траплялася німцям на очі. Я б її сховав на стриху, ніхто б і не знав, що вона там у мене є. Тільки від Влодзі хіба щось сховаєш.
І він засміявся.
Їй чотирнадцять років, — процідив крізь зуби Василь.
Шкода дівку, — зітхнув сусід.
Може, ще нічого не буде, — сказав Василь, змушуючи себе заспокоїтися.
фотокартка: чорні гілки, воронячі гнізда над черепицею, лет пір’їни, гнаної вітром
Аж прийшло троє наших хлопців — інженер, вчитель і семінарист. У кожного — синьо-жовта стрічка на рукаві. Від важких кроків забриніло скло у креденсі.
Інженер Гогуля — той самий, якого Василь Фрасуляк переховував колись у цій кімнаті під підлогою, — привів двох інших. Він першим зайшов до будинку, широко усміхаючись, подаючи Фрасулякові праву руку, а лівою долонею поплескуючи господаря по плечі. — Я вам кажу, хлопці, Василь буде з нами, бо він завжди був із нами, — інженер Гогуля роззирнувся кімнатою і зітхнув мало не замріяно: все тут так само, як було тоді.