Якимчук затулив хустиною лице, нажаханий страшним сопухом, але не зміг відірвати очей від почорнілих і задублих вусів Домославського навколо зяючого отвору розчахнутого рота. Осклілі очі колишнього суперника здавалися такими ж спокійними, як за життя. Якимчук виблював і заплакав. Поруч із ним озвірілий батько, який щойно опізнав один із трупів, розбив палицею голову старому євреєві, повністю забрьоханому гнилою трупною кров’ю. Акуратний стос однакових палиць лежав біля ніг есесівця, який курив, дивлячись на чорні гілки і воронячі гнізда над черепицею з неприхованим виразом огиди на обличчі. Все котилось у напрямі, на який давно вже вказувала Якимчукова інтуїція, і набирало обертів.
Третім непроханим гостем у будинку Фрасуляків був семінарист — зовсім молодий, не набагато старший від Уляни. Мав років вісімнадцять. Він тримався осторонь від двох своїх напарників, був сумний і мовчазний. Його дивний зовнішній вигляд привертав до нього увагу. Зрештою, Уляна давно вже помічала його біля інституту святого Йосафата — його неможливо було не помітити. Він був невисокий і делікатний, тонкий. Мав граційне, майже дівчаче тіло, і рухався з легкістю, яку можна було порівняти з летом пір’їни, гнаної вітром.
Він справляв враження смертельно хворого. Людини за крок від останнього видиху. Мав воскову прозору шкіру, крізь яку просвічувалися блакитні вени на скронях, чолі й зовсім голому черепі. Семінарист не мав і сліду волосся — ні брів, ні вій, ніде жодної пушинки. Його уста відтворювали ту саму барву, що й шкіра, були наче безкровними. Погляд ясно-блакитних очей бентежив і непокоїв. Він називався Матвій Криводяк і після розмови, коли Улянин батько на ґанку скручував для всіх самокрутки з терпкого пахучого тютюну, семінарист зізнався, що раніше хотів постригтись у ченці, але тепер починає думати про те, щоб висвятитись на священника. Тільки для цього йому треба, щоб існувала церква. А для цього — щоб не було більшовиків, і безкровні губи семінариста ледь вигнулись у подобі усміху.
Вчитель Якимчук, навіть запахкавши цигаркою, вологою від слини господаря дому, не злагіднішав. — Не можу йняти віри чоловікові, який служив жидові, — сказав він, багато разів скліпнувши і засмикавши лівим кутиком рота.
Я не вважаю, що ми повинні діяти таким чином, — вперто мовив Фрасуляк із інтонацією, з якою продовжують обірвану нещодавно розмову.
Якимчук смикнув головою і цмокнув.
Будемо робити, що нам скаже штурмбаннфюрер, — відрізав він, викочуючи очі.
Семінарист відвернувся до вікна і зустрівся поглядом із Уляною, яка з кімнати дивилась на них у вікно. Але чи бачив він її насправді, певности вона не мала. Навіть крізь відблиски на шибі вона могла розгледіти цей зосереджений вираз, спрямований досередини, цей сумнів, це напружене зважування всіх за і проти, які були виписані на обличчі хворобливого юнака.
Інженер Гогуля заспокійливо підморгнув спершу Василеві, тоді миролюбно — Якимчукові. Він був доволі легким типом — на відміну від одержимого Якимчука — схожим на дитину, яка повністю зливається з предметом своїх ігор, для якої закони вигаданого королівства й історії його тисячолітніх воєн із сусідніми землями стають єдиною реальністю. Він не мав родини, оскільки більшість часу присвячував своїм стратегічним планам: робив креслення, вивчав мапи, прораховував шанси, хоча в результаті майже ні з ким не ділився своїми думками, вичікуючи вдалого моменту і вартих довіри спільників. Він знав, що люди з проводу беруть його в свої розрахунки, і чекав лише сигналу, щоб виїхати до Львова на пильну й остаточну нараду.
Бач, які в нашого господаря виросли гарні доньки, — сказав він.
фотокартка: метелик мнемозина
Отримавши трофейну радянську уніформу і гвинтівку Мосіна, Фрасуляк простягнув семінаристові синьо-жовту стрічку і повернувся до нього плечем, просячи про допомогу. До них тут же, карбуючи кроки, підскочив невисокий унтершарфюрер СС, якого крок за кроком, як пришита, супроводжувала велика німецька вівчарка з висолопленим язиком і розумними пильними очима. Виплюнувши з гортані коротку команду, есесівець вирвав із долоні Криводяка Фрасулякову стрічку і зірвав таку саму стрічку з плеча самого семінариста. Пес схопився на задні лапи і, роззявивши пащу, азартно націлився на Василеву шию. Есесівець Томанек із силою відсмикнув собаку за нашийника, повернувши власному обличчю незворушний вираз. Він поглядом наказав псові сісти і обома долонями обсмикнув свій сірий мундир. — Нарукавні пов’язки візьмете у штурмана Руе, — недбало кивнув він на сходи.