Твій прадід був там, батько твоєї баби, з якою ти поруч спав у ліжку, теплий подих якої ти чув щоночі, яка вела тебе за руку вниз, показувала вихід із нашарувань вулиць, коротший шлях старими розваленими кам’яними сходами чи просто порослим травою спуском поміж будинками (якщо ступати на корені дерев, то не послизнешся). Вона демонструвала місця на вулицях, з яких так легко можна було спостерігати за життям у вікнах других або третіх поверхів у кам’яницях, розташованих рівнем нижче, у видолинках. Вона несла тобі портфель, коли зустрічала зі школи. Її батько там був. Твій прадід був там насправді.
Ти не міг знати, чому він пішов у загін добровільної поліції — через обіцянку винагороди? Гарантію безпеки? Через погрози його родині? Він боявся за доньок? Вважав, що тільки таким чином насправді можна буде щось змінити — для себе, для сім’ї, для всіх людей? Тому що хотів відчути владу? Уліг впливам? Вірив, що тільки так повинен вчинити свідомий чоловік? Ненавидів більшовиків? Був злий на жінку? Поважав німців? Зневажав євреїв? Поважав конкретного єврея? Зневажав себе? Думав, що зможе таким чином комусь допомогти, когось врятувати?
Тобі весь час хотілося знайти йому виправдання. Хотілося знайти бодай вузьку, непевну й непереконливу обхідну стежину. Він пішов у поліцію, але нікого не вбивав, він уникав таких завдань. Він копав ту могилу, але сам не стріляв, стріляли німці. Він закопував. Він бачив їхні мертві тіла, але не міг більше плакати. Сльози застрягли в гортані, змішані з трупним смородом, з часточками сухої землі. Він конфісковував майно і цінні речі, але ні на кого не піднімав руку. Такий був наказ, він не міг не виконувати накази. Він же був просто людиною. Він дуже любив своїх доньок, особливо найстаршу, Уляну, в якій найчіткіше бачив своє відображення. Він був добрим чоловіком. Але, як і будь-який смертний, він був слабким. Він боявся за своє життя. Страх — нормальна людська якість. Не бояться лише божевільні.
Від того, що відбувалося, здавалось, усі втрачали глузд — хто більше, хто менше. Всі люди в той час по-своєму божеволіли. Як можна було не збожеволіти, якщо кожного дня на твоїх очах десятки й сотні живих людей виявлялися видертими з людськости, відкритими для будь-якого використання, спотворення та знищення. Заборони поступилися вседозволеності щодо певної групи людських істот, і не було більше необхідности щось відчувати до них чи до себе у зв’язку з ними.
Але думати про божевілля — значить, виправдовувати. Божевільні не мусять відповідати. Ти знав, що це непереконлива відмовка, яка нічого не пояснює, дешевий і нечесний трюк. Насправді, в якомусь сенсі глузд у багатьох випадках тільки зміцнився, підсиливши здатність пристосовуватись до ситуації, в якій усі координати виявилися зірваними й зміненими. Хочеться сказати: «Пристосуватись, щоб вижити», — але й це не завжди було так. Нерідко пристосовувалися, щоби почуватися краще.
Ти знав, що з багатьма серед тих, кого більше не вважали людьми, твій прадід був знайомий усе життя: жартував, розмовляв, кивав головою; і ось перед ним — їхні трупи, спотворені лиця, а у вухах — знайомий, хоч і здичавілий, голос, що лунає серед ночі, вириває з тяжкого сну благаннями про допомогу, аж серце починало товкти у самій голові, тисло на вуха. Він тяжко, поривчасто дихав і не міг встати, бо чим допоміг би. — Хіба сам підеш і з ними умреш, — розлючено кидала з темряви його жінка.
У критичних обставинах свідомість починає викривлятися. Те, що вчора здавалося неприпустимим, сьогодні сприймається як належне.
Чи ескортував він їх на місця страти, до таборів у Кам’янці, Великих Бірках, Великому Глибочку або до потягів на Берґен-Бельзен? Чи ризикував він життям, попереджаючи їх про облави, попереджаючи, що насувається акція? Чи носив він їм їжу? Чи брав він від них за це гроші? Чи злився він на них за те, що доводиться так із ними чинити? Чи хотів він, щоб усе це якнайшвидше вже закінчилось, щоб уже було по всьому? Чи запитував він себе, чому вони не пручаються, чому не намагаються оборонятися? Чи він їх зневажав? Чи ненавидів він себе? Що він відчував? Чи треба тобі було все це знати? Чи можна тепер не знати цього?
Ти міг уявити винним учителя Якимчука. Ти міг уявити, що він був здатен на вбивство якщо не з насолодою, то охоче. Що він справді вважав це своїм обов’язком. Його особисті неврози, болісні стосунки, нездатність впоратись із самим собою і гарячковий розум, що зовсім зірвався з рейок у вирі історії й істерик, під впливом різних пропаганд, немов спеціяльно розрахованих на будь-які типи нервових систем, слугували непроглядною, одурманливою пеленою, в якій Якимчукові єдино правильним видавалося винищення тих, в кому він навчився бачити ворогів, і поєднання з тими, хто сприймався ним як спільники. Про Якимчука уявляти таке було легко. Це було логічно.