Йдіть звідси геть, пані Бірнбаум, — кинув він неохоче.
Гершеле, я зараз піду, — швидко й улесливо заговорила Пуа. — Піду собі геть і не буду тобі заважати. Тільки скажи, де мені шукати Авеля? Де шукати твого товариша Пінхаса? Два дні тому вони мали з’явитися на Ринку, як було наказано, і досі не повернулися додому. Думаєш, їх тримають в ув’язненні?
Хіба ви не чули постріли на Федорі, пані Бірнбаум? — аж загарчав на неї хлопець, і його обличчя страшно перекосилося.
Пуа затулила руками розчахнутий рот, вирячила очі. Але не розуміла, що означає хлопцеве запитання.
До них підійшов ще один чоловік в уніформі, з шестикутною зіркою на кашкеті: зацікавлена посмішка, темні примружені очі.
Не впізнаєте, пані? — запитав приємним хрипким голосом. — Я працював у пекарні Марґулеса.
Пуа не впізнавала. Але вчепилась за цього чоловіка, побачивши в ньому проблиск надії.
Мені треба знайти чоловіка і сина, пане, — швидко заговорила вона, ковтаючи сльози. — Він пішов два дні тому на Ринок, на п’яту годину. Я йому казала не йти, але він такий впертий. Сказав: краще піти самому і не давати підстав. Мені треба знати, де він є. Чому його тримають у в’язниці? Третій день уже тримають! Він же нічого не накоїв!
Пані, це складна справа, — співчутливо поглянув на неї співрозмовник. — Мені відомо, що пан Бірнбаум у в’язниці, бо я добре знав вашого чоловіка — хто ж не знає шохета, хто його не шанує! Але про вашого сина мені нічого не відомо — може, він із батьком, а може, й ні. Спробую довідатись. Я зроблю все, що зможу, пані Бірнбаум. Але чи маєте ви бодай якісь гроші? Задурно мені їх ніхто не віддасть.
Тремтячими руками Пуа вигребла з торбинки все, що взяла з собою з хати: стосик нових злотих сотками і дрібнішими банкнотами, золоті кульчики, кілька перснів із коштовними камінцями.
Незнайомий напхав грошима й золотом кишені на мундирі.
Добре. Може, й вистачить, — кивнув він. — Я спробую вплинути. Йдіть додому і чекайте. Якщо все буде добре, чоловік і син невдовзі повернуться.
Та як же мені вам… — Пуа бризнула сльозами, кинулась йому на шию і обм’якла, знепритомнівши. Коли прийшла до тями, біля неї залишився тільки Герш. Він із силою трусив її за плечі.
Ідіть звідси, пані, я вас прошу, — засичав і тупнув ногою. — Я бачив вашого сина, але нічого вам не скажу. Йдіть геть!
Пуа поверталася додому, вже не думаючи про обережність. Взагалі ні про що не могла думати. Йшла, як їй ішлося. Не переступала більше ні кров, ні зламані креденси й столи, що лежали на хіднику. Перечепилася об раму великого люстра.
Перейшла міст, тримаючись за перила. Проминула будівлю суду і в’язниці, навколо якої копошилося чимало люду, під’їздили автомобілі, заводили й виводили затриманих. Ніхто не зачіпав її, не гукав, ніби вона стала невидимою. І вона так само не зауважувала людей навколо, наче зовсім забула, з якою метою покинула дім, забула про чоловіка і про дітей, не зважала на небезпеку.
І раптом прокинулась із отупіння: навпроти неї, від монастиря василіян, згори сходила група шуцманів — утомлених і мовчазних, зі злими, виснаженими обличчями. Було видно, що вони тяжко працювали багато годин — мали чорні обличчя і брудні руки. Між собою не перемовлялися: мовчки йшли вперед, тьмяні й понурі.
Вся істота Пуи стрепенулась і напнулась, як струна: вона вихопила з-за спин чоловіків силует Авеля. Хіба вона могла не впізнати його статури, його широких плечей із білим шовковим талесом, вишитим нею самою синіми нитками. Це вона прив’язувала цицит, в’язала на них вузлики, які б розповідали про рід і місце Бірнбаумів, вона сріблом пришивала вінець на плечах.
Прикипівши очима до синіх смуг на білому тлі, Пуа рвонула вперед, розштовхала чоловіків і вчепилася руками за лацкани чорного сурдута з тонкої шерсти, який сама принесла чоловікові два дні тому, коли той одягався. Під сурдутом біліла Авелева сорочка. Пуа опустила погляд на короткі, нижчі колін, чоловікові штани — і тоді аж її пронизав жах, і в голові обірвалась одна з головних ниток (давно вже ослаблих, перетертих і нетривких), на яку був нанизаний порядок Пуиного світу. Її ноги підкосилися, і вона безсило повисла на лацканах чоловікового сурдута.
Чоловік мав обидві ноги, взуті в гарні міцні чоботи. Тільки зрозумівши, що ці ноги не можуть нести на собі Авеля, Пуа підняла голову і зустрілася поглядом із чужими очима.
Казав я тобі, не брати ту білу шмату, — промовив до незнайомця в Авелевому одязі інший шуцман.
Та чого ж не брати — сорочку дитині мож пошити, — долучився третій. — Тільки не треба було так-о кіно грати. Мож було скласти і сховати.