Чоловік в Авелевому одязі з силою штовхнув Пуу, і вона впала на дорогу, скотившись кілька метрів додолу.
Поліцаї оточили її, ставши колом і дивлячись згори донизу.
Це жінка різника, — сказав хтось із них. — Василю, вони, певне, платили тобі повно грошей? Де ти там є, Василю, чого не підходиш ближче?
Пуа металась очима від одного до іншого обличчя, але ні на кому не могла зупинитись: усі були трохи знайомі, кожного Пуа часом зустрічала на вулицях, але ніхто з них не був їй добре знаним — ні імен їхніх, ні історій не містилося в її пам’яті.
Вона спробувала підвестись, але нога в чоботі вперлася їй підошвою в потилицю і вклала назад — щокою в утоптаний ґрунт. Пуа зауважила в цей момент, що ластівки літають низько над землею. Навіть побачила, що вони торкаються крилами поверхні Стрипи, розбризкуючи краплини води, в яких заломлювалося сонячне світло. І там, у цих бризках, Пуа помітила крихітні круглі веселки, схожі на прозорі барвисті яблука, які виникали щоразу, коли пташка проносилася над вузькою течією.
Пуа зумисне трималася цих веселок краєчком свідомости, поки її тіло корчилось і підстрибувало під ударами. Вона не чула вже ревіння і прокльонів, і не чула свисту палиць і розтріскування, проламування кісток, втратила здатність пов’язувати себе з цими кістками і з болем у тілі, як і з тим болем і гострою тугою, якими щойно озивались думки про дітей і чоловіка, вона стрімко віддалилася від жаху й відчаю, від усвідомлення того, як рвуться тканини тіла, як порожнини заповнюються кров’ю, — Пуа більше не знала, що відбувається і чим вона є. Але ще кілька хвилин вона жила, поки один по одному гасли сигнали в її мозку, поки м’яз оскаженілого серця не вибухнув від страшного напруження.
Того вечора Василь Фрасуляк самими губами, не видихнувши жодного звуку, показав дружині: — Пуа. — І не хотів ні про що говорити. Він ніяк не міг відігнати від себе образ нерухомого чорного лахміття, невпорядкованої шкаралущі, яка залишилася лежати посеред дороги. І дуже через це злився.
фотокартка: порожня площа біля зруйнованого фонтана навпроти неіснуючої Синагоги
Пінхас також збирався йти на площу Ринок о п’ятій. Уранці він підійшов до батька і сказав: — Може, сьогодні я не піду до вчителя, щоб ми разом із тобою вийшли з дому і разом повернулися?
Батько розклав на видубленій шкірі свої халефи і оглядав їх по черзі, присвячуючи кожному лезу зосереджену й ніжну увагу. Тут лежало два ножі для курей, два — для овець, і улюбленець Авеля: халеф для корів, із найдовшим і найширшим лезом. Його довжина складала приблизно дві третини шиї тварини.
Авель сам виготовляв ножі й іноді робив їх на продаж, але продавав не більше п’яти на рік. Він брав довгий час на роздуми, вирішуючи, для кого виготовлятиме ніж, а для кого — не буде.
Тут і там в його ковальській майстерні лежали гострильні камені, металеві пластини, заготовки лез. Сталь Авелеві привозили тільки зі Швейцарії, іншої він не визнавав. Так, як жінок приваблюють фасони одягу й види тканини, мене надять до себе різні сорти сталі, любив повторювати Авель. Він радів, як дитина, розпаковуючи дбайливо вкладені і загорнуті в цупкий папір листки металу. Зважував кожен у долонях, ловив їхньою поверхнею відблиски сонця, торкався язиком і принюхувався.
І того ранку, коли Пінхас нечутно до нього наблизився, він застав батька за чимось подібним. Той делікатними рухами торкався лез, підносив ножі один по одному до обличчя, вдивлявся в бездоганну поверхню. У широкому лезі, до якого зазирав Авель, відобразилася крихітна постать його сина, що несміливо, боячись потривожити батька, завмер за його спиною.
Може, сьогодні я не піду до вчителя, щоб ми разом із тобою вийшли з дому і разом повернулися? — запитав Пінхас, поклавши долоню на батькове передпліччя.
Ні, Пінхасе, — лагідно відказав Авель. Шохет дивився на сина так само ніжно, як дивився на свої ножі. — Ти не пропускатимеш занять. Підеш до Лейба Кіршнера так само, як ходив учора, як ходиш щодня. Ми зустрінемося з тобою о п’ятій на площі Ринок. Нехай нашим орієнтиром буде фонтан.
Пінхас довго й детально з’ясовував у Кіршнера, чим відрізняються між собою підходи трьох масоретських шкіл — вавилонської, палестинської і тіверійської, цікавився порівнянням класичного масоретського тексту з Септуаґінтою, а потім обоє захоплено зіслизнули до своїх улюблених необов’язкових тем, якими щодня самозабутньо блукали, як Мойсей пустелею, — хіба що з тією відмінністю, що їм це приносило радість і задоволення. Вони розмовляли про печери в різних куточках світу і про древні знахідки, про пергамент з козячої або овечої шкіри, який навіть одного разу спробували відтворити самі, про папірус і рукописи на аркушах міді, про те, як сувої пакували в глиняні глечики, про вугільне чорнило і про те, наскільки багато можна довідатися про життя давніх людей із місць їхніх поховань. Так, ніби смерть найкраще здатна розповісти про життя.