Вона з вдячністю кивала йому головою.
Ти робиш усе, що можеш, — казав їй доктор Зайфер. — Ти робиш навіть більше, ніж може зробити людина в цій ситуації.
Чому ж тоді Іда Кріґель себе ненавиділа?
фотокартка: Уляна в одязі медсестри, везучи каталку темним вузьким коридором, викладеним кахлями, роздратовано змахує рукою в бік фотографа; рука, яка змахує, нечітка і розмазана знизу догори
Поки Бешт іще не відкрився світові у всій своїй величі і святості, його називали кінцн-махером, тобто чарівником. В одному містечку неподалік жив багатій, який насміхався з чуток про Баал Шем Това. Цей багатій мав тяжкохвору доньку. Добрі люди сказали нещасному батькові: «Ти не віриш у силу чарівника, але можеш його випробувати. Попроси його приїхати і повернути твоїй багатостраждальній доньці здоров’я». Багатій спершу відмахувався, але зрештою так і зробив: надіслав по Бешта воза і переказав запрошення.
Бешт поїхав до багатія, але на ніч вирішив зупинитись у заїзді, на півдорозі. Тим часом стан дівчини різко погіршився, і коли наступного дня Баал Шем Тов нарешті дістався до дому її батька, з’ясувалося, що вона вже померла.
Бешта провели до відведеної йому кімнати, він одягнув таліт і тфілін і розпочав свою молитву. Після молитви він сказав: «Ось пропустив я вчора свою вечерю, і маєш тобі — почуваю страшенну слабкість». Ці слова передали багатієві, і той страшенно розгнівався. Одначе стримав свій гнів і наказав приготувати вечерю. Тоді Бешт сказав: «Я бажаю випити медовухи», — і йому негайно її принесли. Тоді Баал Шем запитав, як почуває себе донька господаря, і почув відповідь: «Вона померла і лежить на підлозі у своїй кімнаті». Бешт узяв медовуху і пішов до кімнати, де лежало тіло дівчини, і наказав усім вийти геть. Залишились тільки він сам і його учні. І мовив Бешт до своїх учнів: «Відкрийте їй рота і влийте трохи медовухи». І влили їй медовухи до рота. А Бешт проказав: «Я наказую душі повернутись до цього тіла». І звернувся до дівчини: «Послухай-но лишень: негайно підводься і подай мені вечерю». Дівчина звелася на рівні ноги і того ж вечора подала Бештові вечерю на стіл.
фотокартка: базарна ятка з пластиковими тазиками, відрами, господарськими товарами
А ти як думаєш? Поки все це діялось, що могла робити Уляна?
Вона робила приблизно те саме, що завжди. Допомагала матері. Церувала одяг сестер. Часом брала хліб і йшла на Торговицю, чи не винесуть євреї знову на обмін якісь добрі речі. Їй вдалось якось виміняти собі чудову білу блузку з тонким гаптуванням, а ще — черевички зі зручною підошвою. Годинник із маятником. Порцелянові філіжанки для кави (каву нелегко було дістати, але філіжанки дуже гарно виглядали в креденсі).
Ну, а що ж — вона ж не відбирала їх силоміць, не знімала одягу з мертвих. Вона давала їм натомість хліб і гроші. Рятувала їхні життя.
Містечко порожніло на її очах. Стояли спустошеними цілі кам’яниці. Особливо безлюдним і німим був простір навколо замкненої синагоги: до неї ніхто не смів навіть наблизитися. Раніше, щоб тут пройти, доводилося проштовхуватися крізь натовп.
Вона лаялася про себе і вголос, тицяла гострими ліктями навсібіч, протискаючись серед довгих чорних каптанів, захоплених вічними своїми розумуваннями, ніби нічого цікавішого й важливішого не було на світі — але чомусь, так дратуючись, майже ніколи не вибирала собі іншого шляху, не обходила синагогу навколо.
Тепер навколо будівлі було так пусто, ніби мешканці цього міста вимерли сотні років тому. Двоє німецьких офіцерів, зачерпуючи долонями воду з фонтана, поливали собі спечені на сонці потилиці.
Кілька разів Уляна приходила у двір Іди Кріґель на Підгаєцькій. Прокрадалася кущами, ховалась за стовбурами. Їй хотілося побачити Іду бодай іздалеку. Але їй навіть на думку не спадало прицільно відвідати її, наблизитися впритул, завести розмову.
Якось Ідина тітка, стара Естер, що стала понурою і тяжкою, відколи втратила чоловіка й сина, сидячи на своєму звичному ослінчику перед вхідними дверима, зблиснула витріщеними очима в непроглядну гущавину саду, де ховалась Уляна, і закричала, тицяючи поперед себе обома руками: — Злий дух, клятий демон! Йди-но сюди, я вижену з тебе діббука! Диви-но, як вона приліпилася до нас, як пропасниця! Кого ти впустила у своє тіло, нечестива?
Уляна хутко подряпалася нагору пагорбом, прагнучи чимшвидше віддалитися від моторошних криків. Чіплялася руками за траву, за корені дерев. Чорна земля набилася під нігті. Але навіть коли дісталась до наступної вулиці, стара Естер продовжувала стояти перед її очима: сива, розпатлана, із судомно роззявленим ротом. Довгими тижнями Уляна не могла позбутися спогаду про її голос. Як вона побачила її крізь усі ті гілки, крізь плетиво винограду? Як стара могла впізнати її, як вона могла знати?