Вони не знали, скільки часу минуло і яка зараз пора доби. Крізь отвори нагорі не пробивалося світло: може, надворі було темно, а може, простір у крипті застелило димом.
Пінхас підповз до заваленого виходу з крипти і розблокував отвір, вийнявши кілька каменів. Повітря, що увірвалося всередину, негайно витверезило його, хоч груди й скроні прорізало посиленим стократ болем. Він трохи перепочив і, намагаючись ступати мокрою долівкою якнайтихіше, побрів до місця, де стояла драбина.
Назовні справді була ніч. Поривчастий вітер нагнав на небо густі хмари. Будинок уже догорів: на тлі темного неба чорніли нерівні зуби стін, що струмували димом і віддавали жар. Якраз на тому місці, під яким мала бути крипта, повільно тліла дерев’яна балка з піддашшя. Пінхас перекотив її в інший кінець саду, дряпаючи собі литки гілками малини, обпікаючи руки і надриваючись.
Згодом він наблизився до обгорілої руїни і крізь вікно зазирнув до бібліотеки. Промінь карбонового ліхтаря — слабкого, вже майже вигаслого — ковзнув вугільними корінцями книжок, частина з яких так і залишилась стояти на стелажі. Більшість лежала чорними купами на підлозі. Від руху повітря, спричиненого Пінхасовим наближенням, кілька томів майже безгучно розпалися на окремі клапті, що розлетілися порохом.
Розмова з Кіршнером була складною. Той затято відмовлявся покидати крипту.
Я чекатиму тут, — тихим зосередженим голосом сказав він. Кіршнер уже не кашляв, але дихання його стало хрипким, деренчливим.
На кого, на що ви чекатимете, вчителю? — запитав Пінхас. — Хіба ви не розумієте, що німці прийшли надовго? На кого ви розраховуєте? Хто може нас порятувати?
Кіршнер не відповів на запитання. Натомість сказав: — Бачиш, як я постарався. Їжі і води на перший час вистачить. Ось, візьми частину рибини, понови сили перед тим, як мене покинеш.
Але Пінхас не міг і думати про їжу. Він був голодний, він відчував свій висушений шлунок усередині — та шматки не йшли до рота.
Ходіть-но зі мною, вчителю Кіршнере, — він вперся чолом у вчителеве плече. — Я не можу покинути вас тут і не можу не повернутися до рідних. Мені треба знати, як вони. Мама з татом уже з ніг збились, мене шукаючи.
Звичайно, йди, — кивнув головою Лейб Кіршнер, ретельно розжовуючи цупкий і солоний шматок коропа. — Тулися до стін і будь обережний. Ти потрібен матері, потрібен сестрі і старій Фейзі. А мені не можна виходити — вони ж на мене полюють. Я дам собі раду. Зі мною є найнеобхідніші з томів, є папір і чорнило, я давно збирався записати деякі свої думки, але на це ніяк не вистачало часу. Якщо ти підеш, їжі я матиму вдвічі більше. Якось принагідно ти зможеш зазирнути до мене і принести гостинців.
Пінхас вирішив, що витягне Кіршнера з крипти трохи згодом. Можливо, за кілька днів.
А зараз він повинен повернутися додому.
Але додому Пінхас не повернувся.
фотокартка: омела у цвітінні на чорних гілках мертвих дерев, які обступили зруйнований будинок
Зена Фрасуляк більше року не бачила Іди Кріґель. Бажання сидіти на дерев’яному стільці з вигнутою спинкою навпроти рудої кахляної печі в Ідиній кімнатці щоразу пересилювалося роздратованістю й отупінням. Що так почало злити Зену у спогадах про Іду, вона не знала. У роздратуванні містилось щось рятівне й заспокійливе, певне пояснення.
Але коли сусідка, показуючи свої нові черевики (трошки замалі — тиснуть у великий палець, але якось дасться носити), сказала їй, що рано-вранці до міста приїхали есесівці з Чорткова, в Зені прорвало якусь загату. — Чуєш? — запитала сусідка, піднявши вказівний палець догори. Зена прислухалась. Знизу, з міста, долинали постріли. Валували собаки.
Сусідка скрушно зітхнула і стиснула губи. Значуще втупилася в Зену поглядом, явно чекаючи від неї взаємности. Провела долонею по лискучих носаках черевичків, замислено схилила голову набік — чи то в замилуванні, чи в жалобі.
Зена навіть не попрощалася. Поспішно сполокала руки в мидниці, накинула на плечі пальто, пригладила волосся. Світило сонце, але у вітрі відчувалось уже наближення холоду. Поривчастий вітер знавісніло хльоскав гілками дерев.
Зена Фрасуляк бігла проти вітру. Її шлях сходив додолу, у міські западини. Іноді в неї виникало відчуття невагомости, коли на котромусь із пагорбів вітер ударяв її в живіт, і на мить вона зависала в повітрі.