Він говорив це старій Фейзі, сидячи на стільці біля порожнього столу, посеред якого лежав тільки халеф Авеля для забою корів. Ніж чіпляв погляд Василя, притягував досконалим лиском холодної поверхні.
Раптом мала Фейґа, яка дотепер чимось тихенько гралася в кутку за піччю, наблизилася до столу і, закинувши обличчя догори, серйозно подивилася на Василя. У руці вона тримала шматяну ляльку з коралями і стрічками у волоссі. Мала Фейґа показала жестом, що хоче вилізти до Василя на руки.
Він підхопив її і посадив собі на коліна. Дівчинка зручно вмостилася, повернулася до столу й заходилася переплітати ляльці коси.
Тепер Василь уже не міг заспокоювати стару Фейґу, схвильовану тим, що завтра доведеться покинути дім. Вона плакала й заламувала руки, міряла кухню кроками від стіни до стіни: сутула, згорблена суха постать, замотана в чорне.
Як прийде мама, — сказала маленька Фейґа, серйозно поглянувши на Василя, — то я покажу їй, які в моєї ляльки стали брудні коси. Мама казала, що помиє їй коси.
Аякже, помиє, — підтвердив Василь Фрасуляк, не знаючи, як інакше може повестися.
Батько їх страшно жалів, — казала Нуся. — І в цьому була його біда. Через цю свою дурну жалість він ризикував самим собою й усіма нами. Іншим людям було простіше: вони розуміли, що нічим не зможуть допомогти — от і не рипалися. Ворухнешся — і голову тобі відстрілять. Краще було навіть не дихати, щоб не привертати уваги. Дихнеш — і тебе звинуватять, що допомагаєш полякам. Дихнеш — і поб’ють, що співчуваєш євреям. Дихнеш — і розстріляють, що чекаєш на росіян. Дихнеш — і заріжуть, бо підтримуєш бандерівців. Або через те, що не підтримуєш. Причина завжди знаходилася. Тому найкраще, що можна було вдіяти, — не робити нічого, передчувати бажання того, хто перед тобою, не висовуватися. А батько не міг, — скрушно зітхала Нуся, ніби батькове милосердя, в яке вона беззаперечно вірила, було її найтяжчим покаранням. — І що він отримав за своє добре серце? Що ми всі отримали за небезпеку, на яку він щомиті наражав наші життя?
Людина робить добрі справи не тому, що вона добра, — казала Уляна. — Навпаки. Люди роблять щось добре зазвичай тому, що не почувають жалощів. Не почувають нічого.
А ось, наприклад, сусіди. Що за добрі люди: колядувати завжди приходили, пригощали кутею. Ці здали кілька єврейських родин поліції. І нічого. Казали: — Інша влада прийшла, тепер інші закони. Сказано євреям — звільнити будинки, віддати майно. Якщо знаєш, де ховаються євреї, — треба повідомляти. Інакше — незаконно.
Потім вони перестали про це згадувати, перестали про це говорити. І живуть собі, бачиш, — казала тобі Нуся, киваючи у вікно, на бляшаний паркан, з-за якого визирала пишна витка англійська троянда. — Їхні внуки нічого не знають.
І ми теж перестали про це говорити, — зітхала Нуся. — Бо Уляна вважає, що всі ми робили замало, що ми взагалі нічого не робили. А якщо й робили, то не так, як треба було. Вона аж корчиться від болю, коли згадати її хлопця. Аж сіпається, коли сказати, що тато хотів допомагати їм, намагався їх порятувати. Що й вона сама хотіла.
Не завжди виходить так, як хочеться. Що зараховується? Дії чи наміри? Наслідки чи бажання? Можливості чи страхи? Бездіяльність чи мотиви?
Зрештою, — казала Нуся ображено (її слабкі очі заходилися поволокою сліз; вона знімала окуляри в пластиковій оправі з носа і довго протирала їх полою халата), — навіть те, що батько перевів стару й малу Фейґу до кращого дому, Уляна вважала негідним учинком. Він перевів їх до колишнього будинку загиблих Кріґелів, поки там ще ніхто інший не поселився. Надійшов наказ зганяти євреїв у ґетто. Будинок Кріґелів стояв якраз на Підгаєцькій. До інших частин міста євреям ходити не можна було, хоч у нашому місті ґетто було майже відкрите, не оточене колючим дротом.
Але я казала їй, — розповідала далі Нуся, — подумай сама. Коли би він не допоміг їм перенести речі, як би ця згорблена стара і це дитя дотарабанили аж на Підгаєцьку свої клунки? А вона каже: не було в них уже ніяких клунків. Дитина йшла і обіймала свою шматяну ляльку. Стара Фейґа несла якісь дрібниці: панчохи, ложки, рушник. Батько ніс баняк, дві ковдри і подушку. І навіщось прихопив із собою Авелевого ножа, не попередивши стару. Запхав його в чобіт і, йдучи, весь час відчував розігріту сталь, притиснуту до ноги.
Це вже згодом у колишній будинок Кріґелів заселилося ще кілька родин. То був великий і гарний будинок з розкішним садом навколо, з багатьма кімнатами. Батько вибрав для Фейґ найкраще помешкання.