Коли вони прийшли, там ще нікого не було. — Можете самі вирішити, де ви будете жити, — сказав їм батько.
Вони походили кімнатами, де залишалися ще речі попередніх мешканців. Розгорнута книжка на простреленому фортепіяно. На поверхні недопитої води у склянці — тонкий шар пилу. Мертвий щиглик у клітці. Сеча, що висохла на підлозі передпокою, вилившись із нічного горщика, через який хтось у поспіху перечепився.
Дівчинка окинула поглядом дитячі іграшки на лавках і ліжечках під стіною. Там було кілька порцелянових ляльок із рожевими щічками і солом’яним волоссям. Вона взяла бабу за кістляву долоню і потягла її в кімнатку без вікон, де стояла швейна машинка.
Будемо жити тут, — сказала стара Фейґа.
Як хочете, — Василь роздратовано скинув подушку зі спини. — Робіть уже, що хочете. Скоро сюди прийдуть інші люди, і вам буде легше.
Його страшенно вичерпав цей похід. Навіть попрощатися з Фейґами вже не міг. Взагалі не міг більше на них дивитися. Вийшов, не кажучи ні слова. Відчував, що Авелів ніж вгризається йому в ногу поруч із кісточкою.
Йому треба було з’явитися на станцію, але він важко побрів додому. Не привітався з сусідом, який щось грайливо гукав і просив зачекати, не поглянув на Зену, яка читала на ґанку «Тернопільський вісник», не відповів на її, Нусине, щоденне запитання про те, як довго триватиме війна. Вийняв ножа з халяви і поклав під подушку. Сам ліг на лаву і відвернувся до стіни.
фотокартка: розчахнута порожня шафа з вішаками, з дзеркалом із внутрішнього боку дверцят і розмитим відображенням постаті з фотоапаратом біля обличчя
Інтерн Вітольд Щіпаняк і сам не певен був, що він робить. Коли йому серед ночі прийшла до голови ця думка, він сів на ліжку і просидів так до самого ранку. Хворів цілий тиждень шлунком, так тяжко не погоджувалося його палке бажання з нервовою системою.
Але щойно стало легше, він взявся облаштовувати стрих. Вітольд заспокоював себе так: я нічого поки що не роблю, я всього лише наведу лад.
Боже, як він її любив! — по-змовницьки шепотіла Христя. Виблякла шкіра її щік рожевіла. Очі збуджено блищали. Христя роззиралася навколо: чи не застане її, любительку романтичних історій, на гарячому котрась із сестер.
Всі в містечку про це знали: інтерн Вітольд Щіпаняк роками вже сохне за Ідою Кріґель, зовсім утратив голову.
Це було тим цікавіше, що ніхто до війни не сумнівався: Іда його не прийме. Вона була сувора й порядна: білий круглий комірець навколо шиї, акуратно підстрижені нігті, ввічлива усмішка. Під час перерв у лікарні вона сиділа над медичними статтями, ритмічно постукуючи себе кінчиком олівця по шиї під правим вухом, і робила помітки. Кожен пацієнт мріяв про заштрик її руками.
Іда повинна була вийти одного дня за котрогось із єврейських лікарів або адвокатів. Може, за інженера. Може, за будівельника мостів або фабриканта. Вона повинна була переїхати до більшого міста. Повинна була жити якимось кращим життям, ніж могли запропонувати ці пагорби. Вітольд Щіпаняк — непоганий, зрештою, хлопчина — не пасував їй, і це визнавали всі. Він був надто розгубленим, надто незграбним. Він паленів, устрягав у суперечки й ображався. Йому здавалося, кожен лікар намагається показати йому свою вищість, кожна медсестра прагне його взяти на кпини, кожен пацієнт пирхає за його спиною. Йому причувалося, що навколо вишіптують дошкульні прізвиська: Опецьок, Цюцька, Кльоцок. Запізнюючись щоранку до ординаторської, він чітко уявляв, як персонал використовує нагоду, щоб обговорити вчорашній випадок, у якому Щіпаняк знову щось встругнув і наївся сорому. Забув запнути штани. Переплутав фізрозчин із антисептиком. Випив медичного спирту замість води. Наступив на ногу професорові, а тоді, гарячково розмахуючи руками і благаючи пробачення, розбив йому окуляри.
Щіпаняк, зіпрілий і розчервонілий, заходив до ординаторської й обводив презирливим поглядом присутніх, які, зачаївшись, явно боролися з реготом, що рвався з грудей. Він добре знав: варто йому вийти з приміщення, і вони аж плакатимуть зі сміху, аж труситимуться від істерики. Вітольд дивився на кожного багатозначно: я добре знаю про все, можете не вдавати. І тільки Іда Кріґель поводилася так, ніби він, інтерн Щіпаняк, не був об’єктом насмішок і принижень. Ніби він був таким, як інші. Ніби вона не помічала цих перехресних іронічних поглядів і мін, цих піднятих брів і хитання головами. Вона поводилася з ним ввічливо і серйозно, дивилася прямо. Через свою ідеальну витриманість Іда була єдиною в світі, на кого Вітольдові не вдавалось образитися. Під час їхніх коротких бесід про погоду і стан пацієнтів, інтерн Щіпаняк і сам ладен був повірити, що він — людина, яку можна сприймати всерйоз.