Він без проблем зміг влаштуватися до єврейської лікарні, щоб її знову бачити. Щоразу, з зусиллям тягнучи на себе важкі різьблені двері входу, він полотнів від думки, що цього разу вона не прийшла. Що її впіймали. Що її забрали. Що її зґвалтували, а потім застрелили.
Насамперед він знаходив її в котрійсь із палат чи в ординаторській. Йому вистачало прочинити двері, встромити в щілину голову і знайти її силует очима. Темні хвилі волосся, охайно вкладені. Делікатні руки. На гострих колінах напнута надто тонка, як на цю пору року, спідниця. Як же вона змарніла. Як випинаються її ключиці. Яка ж вона завжди сумна — очі аж обпікають наскрізь, коли подивиться. Вітольд зітхав із полегшенням і протирав руками зволожені очі. Він залишав біля торбинки Іди картоплю і хліб. — Куди ти носиш їжу? — сварилася мама, човгаючи за ним у своїх дерев’яних капцях. — Вітусю, ти комусь віддаєш нашу їжу? Ти не забрав мою шерстяну хустку, я не можу її знайти? Вітусю, у мене ще залишалося одне мило, ти не бачив, куди поділося?
Він засмучувався, якщо знаходив мило або інший подарунок знову на своєму столі. Але найчастіше вона їх приймала. І тоді інтерн Щіпаняк аж затерпав цілим тілом від усього, чого не міг осягнути. Те, що коїлося, було завелике. Чавило людину. Не мало назви. Він не міг визначити, жах чи розпач поймають його зсередини і світ навколо.
Що буде, коли одного дня він її не побачить? Що буде, якщо він її втратить? Щіпаняк дивився на спорожнілі вулиці, на жінок із гнійними виразками на голові, із обстриженими клаптями волосся. У напрямку вокзалу гнали одних — напівголих, із запалими щоками, з простирадлами за плечима, в яких зав’язано останні пожитки. Тим часом до їхніх домівок тягнулись інші, такі самі — обдерті, беззубі, в лахмітті й вошах.
Якось інтерн Щіпаняк, який усіляко намагався уникати подібного, наразився на жахну сцену. Посеред вулиці двоє есесівців спустили на жінку пса. Вона каталася, скорчившись, по залитому кров’ю хіднику, і кричала так страшно, що Щіпаняк затулив вуха обома руками, але не міг перекрити звуку.
У квітні 1942-го зруйнували єврейські кам’яниці уздовж берега Стрипи, пояснюючи це антисанітарією, брудом та інфекціями, які там розвелись і загрожували перекинутися на інші квартали. Навпроти стояв будинок ляндкомісара з балконом на другому поверсі. Ляндкомісар мусив дбати про безпеку й здоров’я власної дружини й дітей, як і про решту містечка. Вивернуті, розпотрошені домівки, які ще зберігали сліди інтимних життів, беззахисно зяяли нутрощами.
Потім, у жовтні, інтерн Щіпаняк довідався, що всю Ідину родину стратили під час облави. Вона залишилася живою, бо чергувала в лікарні. Він не знав, як до неї наблизитися, боявся її навіть побачити, стати свідком її болю. Сам не знав, як це витримає. Спостерігав іздалеку — так, щоби не бачити обличчя, виразу очей. Кидав невротичні погляди на її схилену спину, безсилі плечі, на вибляклі пасма волосся. Втратив сон.
Він спалив на подвір’ї дрантя, знесене з горища, нікчемне лахміття, хоч стара Барбара Щіпаняк зойкала й хапалася за голову. Бо ж хто його знав, чи ті поїдені міллю мережива, побиті грибком паперові квіти і шухляди креденсів із мишачими кублами не могли ще колись знадобитися. Він вимів пилюку й павутину, повимивав усі закутки й підлогу, а тоді привів на горище старого напівглухого сусіда-теслю.
Всі дні, що тесля працював на горищі (тихше, тихше, трохи тихше стукайте, я вас прошу! — благав Вітольд), Барбара Щіпаняк сиділа темна як ніч у своєму кутку під жовтим абажуром, накривши чоло холодним компресом. Вітольд волів її не чіпати. Кілька разів на день підходив до матері і без жодного слова брав вказівним і великим пальцями її зап’ястя і тримав хвилину, не відводячи погляду від настінного годинника.
Коли тесля закінчив роботу, Вітольд мав на горищі таємну кімнатку, вхід до якої нічим не відрізнявся від інших дерев’яних стін. Варто було відсунути невелику панель при самій підлозі, і відкривався чотирикутний отвір, у який можна було протиснутися навкарачки. Цей отвір слід було закладати зі зворотного боку цеглою, щоби при обстукуванні порожниста стіна не видала сховку.
Вітольд заплатив теслі, заручившись його мовчанням. Старий урочисто перехрестився і, поплескавши інтерна по плечі, зі слізьми на очах і з тремтінням у пошерхлих старих устах виказав свою повагу шляхетному Вітольдовому наміру.
Коли Вітольд забрав із вітальні округлий килимок, щоб перенести його до таємної кімнатки, Барбара Щіпаняк впала в істерику. Вона лягла горілиць на підлогу і била кулаками навколо себе, аж доки повністю не виснажилась. Вітольд витримав цей припадок, можна сказати, з гідністю. Лише кілька разів вибігав із кімнати, траскаючи дверима, але, подихавши осіннім холодом, повертався назад до матері.