Допоможіть мені, пане Щіпаняк, — хрипіла Роза. Вона майже не мала голосу. — Заховайте мене. Іда казала мені про сховок.
Вітольд помітив, що вона так міцно стискала кулаки, що нігті залишили внизу її долонь криваві порізи.
Я не можу, Розо, — похитав він головою. — Ти ж знаєш, що це неможливо. Як я тебе звідси виведу серед білого дня?
Розине обличчя скривилося. Руками вона вчепилась у Вітольдову ногу.
Прошу, прошу, пане Щіпаняк!
Вітольд лагідно відняв від себе її тіло і глибше посадив у шафу. Згори накрив кількома халатами.
Сиди тут, Розо, — прошепотів він. — Може, вони тебе не помітять.
Єврейську лікарню зліквідували. Христя розповідала, як Вітольд приходив за кілька днів до їхньої мами і розповідав про Ідину смерть. Христя пам’ятала, як вони обоє плакали, сидячи поруч на ґанку і тримаючись за руки. Одягнені в теплий одяг, випускаючи густу пару з уст.
Христя точно не знала, що трапилося з Розою Боженкер. Уляна перебивала її на півслові: — Що з нею трапилося? Що з нею могло трапитися там, у шафі, під халатами, в лікарні, де аж кишіло німцями, — як ти думаєш? Що з нею могло трапитися після того, як хтось, хто мав шанс допомогти, зачинив дверцята шафки і вийшов геть? Думаєш, вона сидить там і досі?
Христі здавалося, що одного разу, одразу після війни, коли радянські війська вдруге увійшли до містечка, вона бачила Розу Боженкер. Вона стояла на вулиці Третього травня і слухала розмову якихось чоловіків. Була обдерта, худа, майже лиса. Але Христя пам’ятала, що бачила її живою.
То не вона, не говори дурного, — цокала язиком твоя баба. — Щіпаняк її не врятував.
Ти забагато від нього хочеш. Від нас усіх ти забагато хотіла, — хитала головою Нуся. — Роза Боженкер була приречена. Іда Кріґель була приречена. І батько прирік себе тим, що думав подібно, як ти.
Після цього западала тиша, яку врешті Христя порушувала протяжним, схожим на схлипування, зітханням.
Вітольд сильно любив Іду, — казала вона екстатично. — Він більше ні про що інше й думати не міг. Бідний Вітольд. І бідна мама.
Христя ловила на собі погляди сестер і замовкала.
фотокартка: постаті двох чоловіків, які, обійнявшись, поволі сунуть у напрямку вулиці Підгаєцької
Упродовж довгих годин Гогулі не вдавалося заспокоїти Якимчука. Той лютував, аж задихався. Рот його сіпався, смикалася голова — схоже було, що Якимчук намагався хвацько закинути чуба на лівий бік, тільки от не мав він ніякого чуба. З рота летіли краплі слини. Він кричав, що Фрасуляка треба розстріляти, негайно розстріляти. Гогуля відповідав, що розстріляти ще встигнеться, й поглядав крижаним поглядом на Василя, який мовчки чистив кріса на подвір’ї поліційної станції, повернувшись спиною до кількох тіл, які погойдувалися на гілках дерев.
Що сталося з тим старим? — майже пошепки запитав Гогуля у Фрасуляка, щоб не привертати увагу Якимчука, який, міряючи нервовими кроками подвір’я, відійшов від них на певну відстань.
Він помер, — укотре повторив свою версію Фрасуляк. — Не знаю, від чого — від голоду, чи хвороби, чи від зневоднення. Коли я знайшов його, він уже не міг встати. Я спробував підняти його, копнув у живіт — і він спустив дух. Хлопці везли возом трупи на Федір, я сказав їм забрати туди й старого.
Гогуля тяжко зітхнув.
Неправду кажеш, — втомлено глянув він на Фрасуляка. — Ти знаєш, що мене старий не цікавить. Мені не подобається робити те, що ми з ними робимо, але інакше зараз не вдасться. Треба ще певний час затриматися при німцях, одразу всі до лісу не підуть. Тільки ти даремно своїх обманюєш. Я не зможу тобі довіряти.
Василь кивнув через плече на Якимчука і сплюнув.
Ти маєш кому довіряти, — понуро сказав він, не піднімаючи очей.
Напередодні Фрасуляк почув, як якийсь чоловік розповідає Якимчукові про старого єврея, що лежить горілиць на згарищі біля костелу Успіння. — О-о-о, цей! — видихнув Якимчук, зрозумівши, що йдеться про вчителя Кіршнера. Він ще продовжував щось випитувати в чоловіка, коли Василь пройшов повз них, прямуючи до виходу. — Якщо і встане, — сказав чоловік, — то далеко не зайде. Але навряд чи навіть встане. Він так довго лежить там і щось бурмоче під носа — чи плаче, чи сміється. Втратив розум.
Вечір був ранній, але надворі вже запала темрява. Калюжі схопило найтоншим натяком на мороз. Вітер продирав до кісток, особливо лютуючи там, де лежали руїни кам’яниць, і жодна стіна більше не заступала йому шляху.