Він справді знайшов Кіршнера на згарищі будинку його тестя. Розштурхав його, як міг, і, завдавши його руку собі на плечі, потягнув на собі супроти вітру. Той майже не перебирав ногами. Звисав на Фрасулякові, як струхлявіле опудало. Фрасуляк пригадав, як під час минулої війни так само тягнув на собі Авеля Бірнбаума. Тільки той був по-справжньому важкий, ще й пручався. Нога волочилася слідом, як корінь дерева, вивернутий із землі. Єдине, в чому Фрасуляк не був певен, — хто кого з них тоді рятував: Василь Авеля чи Авель Василя.
Вони не зустріли нікого, але Василеві під шкірою ворушилося лихе й уїдливе враження, що з вікон за ними спостерігають. Єдина надія, що через темряву й непогоду розгледіти як слід постаті двох чоловіків, які поволі сунули в напрямку Підгаєцької, тримаючись якнайближче до стін, мало не втискаючись у паркани, було майже неможливо.
Василеві довелося покинути Кіршнера посередині сходів. Той без жодного слова покірно втиснувся під гілки кущів, ніби вповзаючи в чиїсь обійми. Василь бачив Кіршнерове обличчя — міцно заплющені очі, безтямне розслаблення м’язів, затяту відстороненість. То було обличчя людини, яка понад усе хотіла запасти в найміцніший зі снів, з якого неможливо прокинутися. Фрасуляк зрозумів, що так само, як Кіршнер дозволяв йому вести себе сюди, він дозволив би будь-що і будь-кому. Пойнятий цією ж сонливістю — єдиним способом сховатись від реальности, — він приймав би удари Якимчука і будь-які приниження, дозволив би запроторити себе до камери, де чекав би на транспортування до Чорткова або одразу до табору в товарному вагоні. Долаючи кілька сходинок, що провадили до внутрішнього двору кам’яниці, яка належала раніше Кріґелям, Фрасуляк раптом засумнівався у своєму вчинкові. Чи варто навіть намагатися рятувати людину, яка більше не хоче ні рятуватися, ні триматись за хливке слівце «людина» (бо що це тепер таке? хто це?), яка шукає лише забуття й неіснування, яка прагне припинити знати і усвідомлювати, яка прагне не розуміти, що діється навколо й до чого усе дійшло. Не те щоби Фрасуляк його за це засуджував. Він відчув навіть бажання скористатись із Кіршнерового прикладу — спокусу, схожу на м’який дотик вологого язика.
На його стриманий стукіт ніхто не озвався. Він боявся гупати голосно, щоб не привернути увагу когось іззовні. Йому здавалося, Якимчук на цей момент вже прочісує ґетто в пошуках.
Не вірячи, що хтось може його почути, що там, за дверима, взагалі ще є хтось живий, Фрасуляк заговорив у замкову шпарину: — Відчиніть, це я, Василь Фрасуляк. Я привів Лейба Кіршнера, він дуже хворий.
Він повторив це п’ять, десять разів — маючи певність, що це марно, і не уявляючи, що робити з Кіршнером далі. Покинути його тут, на сходах? Привести до станції? Цим кроком він би збив із пантелику Якимчука — той би розлютився ще дужче, побачив би в цьому жестові намагання його принизити. Натомість Гогуля поплескав би його, Василя, по плечі. У кожному разі Кіршнер приречений. Яка різниця, де і як йому вмирати.
І тоді двері прочинилися. На порозі стояла маленька Фейґа. Василь не одразу впізнав її, так сильно вона змарніла. Тонка стеблина шийки стирчала з широкого коміра підперезаної поясом чоловічої маринарки, схожої на маленьку військову шинель. Біляві кучері світилися навколо її голови, підсвічені полум’ям свічки, яку тримав у руках невисокий старий чоловік. Фрасуляк не одразу впізнав у ньому напівглухого теслю — пияка, про якого казали, що його б’є жінка.
Ти що тут? — спантеличений, запитав Василь. Тоді звернув увагу на те, що одяг теслі весь виваляний у мокрій землі. Шматки глини поприлипали до холош, до тканини сорочки на ліктях.
Дід нічого не відповів. Зрештою, він був напівглухим — міг і не почути.
Тут є ще хтось із чоловіків? — голосно запитав Фрасуляк, чітко вимовляючи кожне слово. Тесля заперечно похитав головою, але цієї ж миті з віддаленого й темного закутка передпокою виступило двоє євреїв — старший і молодший. Вочевидь, батько і син. Вони були теж повністю вимащені свіжою землею, і виглядали, як люди, яких несподівано відірвали від важкої фізичної праці.
За їхніми плечима стояло двоє жінок — переляканих і кощавих, з очима, які так видивлялися на Василя, що майже вилазили з орбіт. У сусідній кімнаті заплакало немовля. Тілом однієї з жінок пробігло видиме тремтіння, і вона кинулася до дитини.
З добру хвилину в повітрі висіла мовчанка.
Врешті старший єврей прочистив горло і промовив: — Ми прийшли з Росільни, з гірського села. Але перед тим мешкали у Варшаві. Нам сказали, ми можемо вибрати, де поселитися.