Сестри помовчали.
Як же він вижив тоді, у склепі? — запитала врешті Христя. — Цього я не знаю.
Коли їх там знайшли, то страшно побили: поламали руки і ноги, потрощили ребра, проламали черепи, — з готовністю відповіла Нуся. — Дудика й Кіршнера так і вбили, навіть стріляти не довелось. А Дінкін знепритомнів. Тільки вбивці цього не знали, він нічим не відрізнявся від мертвих: проламана голова, лице — суцільна виразка. Його кинули на воза з іншими трупами і завезли до ями, де й скинули. Він прийшов до тями вночі під горою мертвих тіл. Якось виліз із-під них і заповз до лісу. Там би і стік кров’ю, але його знайшов Криводяк.
Але бачиш, — повернулася до свого Христя. — Дудик нікого не здав.
Цього не знати, — впиралась Нуся. — Хтось же їх здав. Сховок, де були жінки, знайшли, і їх постріляли.
Я пригадую, мама розповідала, ніби заплакала, — примруживши очі й дивлячись у якусь точку за вікном, сказала Христя. — Вони не взяли немовля з собою до бункера, бо воно могло будь-якої миті подати голос і всіх видати. Його напоїли ромашкою і заховали під ліжком. Але коли німці зайшли до кімнати, немовля все одно прокинулось і заскімлило. І йому тут же прострелили голову. Лея Дінкін, зрозумівши, що сталося, втратила розум і закричала, вириваючись назовні. Сестра намагалася її стримати, але німець уже почув, де жінки ховалися, і почав стріляти в горлечко пляшки, зрозумівши, що це отвір для повітря. А потім наказав батькові і Гогулі знайти вхід до бункера і перевірити, чи всі там мертві.
Тато розповідав, — докинула Уляна, — що немовля Дінкінів налякалося звуку пострілу, яким на вулиці вбили його батька.
Гогуля дуже швидко розібрався з тим, як було влаштовано сховок, — продовжила Нуся. — Він же був інженером, він на такому знався. Німець не міг дивитися на мертве немовля і вийшов надвір, наказавши Гогулі й батькові самим закінчити справу. Вони спустились у сховок і побачили двох жінок, які лежали, міцно обійнявшись. Та, яка була чисто сива, вже померла. А молодша, Лея Дінкін, якраз конала. У неї була прострелена шия. Кров ритмічно порскала високою цівкою, що з кожним наступним спазмом все маліла, маліла.
Сестри знову замовкли на деякий час, а тоді заговорила Уляна.
У куточку тато знайшов малу Фейґу. Вона зосереджено дивилася на свої пальці, якими швидко-швидко ворушила, ніби пряла нитку чи в’язала десятки вузликів. Батько поглянув на Гогулю, і той усе зрозумів. Він навіщось вистрілив убік, у стіну сховку, яку Дудик виклав дошками, і все навколо струснулося — от‑от завалиться. Тоді інженер різко розвернувся і виліз із бункера назовні. Батько поліз слідом. Усі мертві, сказав Гогуля німцеві. Я добив. Викинете трупи, наказав німець і рушив до гурту своїх.
Батько повернувся туди вночі і забрав малу Фейґу. Він приніс її додому під одягом, як кошеня. Ми оточили її і навперебій говорили: дивись, яке воно худеньке, дивись, як кісточки випирають. А мама принесла пів склянки молока, тільки дитина не змогла його пити. Вона сиділа така байдужа до всього — не дивилася на нас, не роззиралась навколо. Все, що її цікавило, — вузлики, які вона, не втомлюючись, швидко плела, вимальовуючи у повітрі дрібні візерунки кінчиками пальців.
І тоді батько сказав, що ми з Уляною повинні відвести її до лісу, — сказала Нуся. — Що ми зараз же повинні одягнутись і рушити до лісу. Він дав нам іще торбу з їжею і якимись паперами від Гогулі. І пояснив, куди йти.
фотокартка: пікнік у весняному лісі, на розстеленій ковдрі — термос, канапки і яйця, усміхнені жінки й чоловіки сидять і стоять навколо, дивлячись в об’єктив
Коли сестер не було поруч, Христя розповідала тобі про перший похід Уляни і Нусі до лісу. Розповідала детально, захоплено — видно було, що робила це вже не раз. Хоча сама того разу залишалася вдома і не могла бачити того, що відбувалося, на власні очі.
За кілька днів мав бути Великдень. Їхня мама напекла таких-сяких пасок, нафарбувала у цибуляному лушпинні яєць. Поклала у слоїк міцних цвіклів і навіть загорнула в проолієний папір невеликий шматок солонини. Сусіди ще напередодні теж принесли дещо. Провізія була готова, але передача мала відбутися щойно за кілька днів. Ніхто не сподівався, що вирушати доведеться негайно.
Батько сказав: — Ви мусите йти вже, щоб ніхто не бачив, що ця дитина взагалі тут у нас була. Дивіться сюди, я намалюю вам, як найкраще йти і де чекати, поки до вас не озвуться.
Уляна з Нусею по черзі несли малу Фейґу на руках. Уляна мала вісімнадцять років, Нуся — п’ятнадцять. Фейга мала сім, але вона була настільки худою, що важила не більше від чотирирічної дитини. Мішок із великодньою їжею для людей, що ховалися в лісі, був навіть важчим від дівчинки. (Несемо їжу від дядька з села, мали сказати дівчата, якби їх затримали і почали розпитувати. Ми сироти, жебрачки, не маємо що їсти. Ми заблукали.) І все ж сестри злилися не на мішок, а на дитину. Вони несли її, ніби несуть якусь чужу річ, з якої їм самим не буде жодної користи.