Коротким рішучим рухом Уляна відвела від себе рушницю і стрибнула до дівчинки. Схопила її за плечі і затрусила, тоді з усієї сили дала кілька ляпасів.
Замовкни негайно, замовкни, я тобі сказала, — наказала вона пошепки.
Потім чоловіки згадували, що саме тієї миті їм самим стало зрозуміло, що вони їх не постріляють. Відьми й одержимі, прийшлі демони, які своїми потойбічними завиваннями могли привернути небажану увагу до лісової криївки неподалік, перетворилися на малих жінок, на дівчат різного віку: одна була різка і владна, видно, що не звикла ні з ким панькатись, інша — налякана й ображена, а ця, третя — пушка духу з білим пухом на голові. Вона зірвала собі голос ревінням і — як згодом усі вирішили — викинула з себе разом із ним усю пам’ять. Далі йшла покірно за руку з Уляною, ніби звичайна дівчинка на прогулянці, яка трохи втомилася. — Дай-но візьму її, — сказав Криводяк, і Фейґа (а насправді — вже безіменна дитина у порожньому проміжку між історіями) майже одразу заснула, притулившись щокою до його гладенького підборіддя.
Уляна його впізнала. Це ж він приходив до батька на початку війни — семінарист із невідомою хворобою, яка от‑от мала його вбити. Він був досі живий. Вивів усіх до світлої сонячної частини лісу, аж по вінця заповненої зеленню. Виявилося, вже був пізній ранок. Пташки заливалися щебетом. Крізь воскову шкіру семінариста, підсвічену променями сонця, проступали зеленкаві вени. Він поглядав на Уляну поглядом, який вона не могла відчитати.
Згодом, зі слів Христі, Уляна вирішить для себе, що Криводяк увесь такий є. Про нього не скажеш, добре йому чи погано, не визначиш, чого він хоче. Вона ніколи не знаходила в його поведінці натяків на бажання, на симпатії чи антипатії, на гнів або ніжність, на голод чи спрагу, на садизм чи ліричність. Він був, напевно, ідеалістом, який втілював свої ідеали на практиці, вважаючи найменшу гнучкість проявом слабкости. Тому в ньому часто проявлялись ознаки дрібного тирана, нездатного до найпростішого співчуття. Він міг витримувати нестерпні речі — фізичний біль, багатоденний голод, моральне приниження. Але не міг бодай трохи пом’якшити погляд, не міг обійняти. За той нетривалий час, протягом якого Уляна побула з ним поруч, він кілька разів діловим тоном згадував про свої обговорення тих чи інших справ із Господом. Натомість варто було Уляні спробувати поскаржитись на страх бути вбитою чи на нервове безсоння, як він коротко кидав: — Це ефемерні речі, ти гаєш наш час, — і знову брався до роботи. — Він робив дуже багато доброго, — думала Уляна. Сказати, що він був доброю людиною, вона не могла б. Хоча й поганим також його не назвала б. Вона думала про нього як про машину або велику комаху з жалом, яка з’явилася серед людей.
Тоді, в лісі, Уляна ще зовсім нічого про Криводяка не знала. Його уважний погляд викликав у ній неспокій. Вона не розуміла: він ворожий? Несхвальний? Сповнений підозри? Зневажливий? Зверхній? Байдужий? Він щось знає про неї? Він чув про Улянину дитячу історію? Вона викликає у нього відразу зовнішнім виглядом? Вона недостатньо хоробра? Вона занадто затуркана? Що він думає? Щоб якось перервати цю бентежну невизначеність, вона запитала, чи довго йому ще залишилося.
Криводяк жодним чином не змінився на обличчі і відповів: — Як Бог дасть.
Дуже дивно, що вони одразу ж повели їх до криївки, — знизала плечима Нуся. Такого ніколи не робилося, це було заборонено. Але, може, забагато вже всього сталося, і тому чоловіки знехтували правилами безпеки, яких в інших випадках беззастережно дотримувалися. Може, завдячували надто сильно їхньому батькові, Василеві Фрасуляку, і вдячність автоматично означала для них довіру. Складно це тепер пояснити.
Вхід був у ярку, там, де схил утворював складки і зморшки, то ґрунтові, то кам’янисті, порослі мохом, одразу за стовбурами трьох грабів, які тулилися боками до стіни яру, тягнучись до сонячного світла. У вхід треба було пролазити навкарачки — Криводяку це нелегко було робити зі сплячою дитиною на руках і рушницею на плечі, — але вже метри за три коридор трохи розширювався і ставав вищим, тож можна було майже випростатися. Дерев’яні колоди підпирали стелю, викладену брусом, так само, як ним були викладені стіни і підлога. Кілька кроків — і вони опинились у невеликій задушливій кімнатці, теж повністю оздобленій деревом. У ній стояв столик і дві широкі двоповерхові лежанки, але коридор вів далі — до печі, до складу з припасами, до криниці і туалету в найбільш віддаленому кінці, поруч із додатковим виходом.
Повітря було затхле і смердюче. Уляну мало не вивернуло, коли вона занурилась у цю спресовану товщу, що була сповнена гострих запахів медикаментів і тілесних секрецій: поту, бруду, гною, зіпсованої крови.