На одному з ліжок лежав усе ще непритомний Менахем Дінкін — брудні зашкарублі пов’язки на всьому тілі, на голові перетворилися на брунатну кору. Над сплутаною бородою зяяла чорна яма розчахнутого рота. Дінкін стогнав і хрипів.
Треба змінити пов’язки, — кивнула на нього Уляна, трохи прийшовши до тями. — І невже у вас тут немає вентиляції? Ви ж поздихаєте.
Вентиляція є, — сказав Криводяк, кладучи сплячу дівчинку на сусідню лежанку. — Ми її вдосконалимо цього літа. А пов’язки змініть із сестрою, якщо вже прийшли. Але спочатку поїмо.
Це була ціла історія: як вони їли серед того смороду, сміючись, сказала Христя. Криводяк проказав молитву, і присутні розділили кілька крашанок, паску і грудку білого сиру. Джерельна вода була свіжа й холодна.
Шкода, що великоднє їмо зашвидко, засмутився кремезний хлопуньо, друг Вухо. Радянський солдат відстрілив йому мочку вуха у 1939-му, а німецький солдат у 1941-му — решту вуха відрізав. (Хоча Нуся, наприклад, переконувала, що все було навпаки: радянський — відрізав, а німецький — відстрілив.)
Добре, що взагалі їмо великоднє, — зареготав зизоокий друг Шпак. — Добре, що ми взагалі їмо, і добре, що маємо капелана, який може висповідати, і причастити, і посвятити їжу, і застрелити ворога, який у тебе цілиться. А якщо не встигне його застрелити, то потім зможе тебе відспівати.
Потім ми всі побачили, наскільки вони ним захоплювались, наскільки були йому віддані, — сказала Христя. «Добрий» чи «поганий» — такі поняття не мали жодного значення. Важило щось зовсім інше.
Я ще не дістав рукопокладення на капелана, але вже маю дозвіл, — повідомив Криводяк, жуючи яйце і поглянувши на сестер своїми блідими очима.
Отут Уляна й помітила, що Нуся дивиться на нього, ніби дитина, яка дуже хоче догодити своїм батькам.
Криводяк, навпаки, цієї особливої уваги не помічав або не хотів помічати. Він узяв Уляну за лікоть і повів її коридором у протилежний край бункера. Тут Уляна віддала йому папери Гогулі, які тримала при собі, під одягом. Вивільняючи їх, вона мусила задерти сорочку, але Криводяк завбачливо відвернувся. Це її здивувало. У його присутності не було нічого чоловічого, нічого непристойного чи тілесного. Вона б навіть не подумала про такі речі, перед ним роздягаючись. А потім ще дужче здивувалася через це спостереження: їй же соромно було навіть тоді, коли доводилося митись у маминій присутності.
Вона знову пригадала Пінхаса — спогад, який гнала від себе, який собі забороняла. За який ніяк не могла себе пробачити.
Я розумію, хто ця дитина, — сказав Криводяк неголосно. — Коли я стану священником, я її вихрещу. Швидше б уже.
Потім, допомагаючи сестрам змінювати пов’язки Дінкіну, Криводяк сказав Уляні, навіть на неї не дивлячись:
Прийдеш до нас наступного разу. Скажеш батькові, що тепер ходитимеш ти.
Так, він не дивився ні на неї, ні на Нусю, але сумніву не було: його слова адресовані саме Уляні.
фотокартка: хлопчик сидить навпочіпки перед знайденими в гущавині лісу грибами
Ще коли про справжню велич Баал Шем Това не було відомо у світі, він мешкав у горах, десь між Кутами й Косовом. Однієї зими, увечері напередодні суботи, до його будинку увірвався опришок Олекса Довбуш: він і його легіні останнім часом потерпали від голоду і нестачі найнеобхіднішого, сидячи у своїх незатишних печерах високо в горах. Через мороз люди мало подорожували, сніг заважав багатіям, шинкарям, власникам землі і худоби, крамарям приносити опришкам звичні дари, які мали слугувати відкупом за можливість спокійного життя. Тож опришки розізлились і постановили напасти на єврейські житла, де того вечора святкували святу суботу, а отже, мали вдосталь вина і їжі.
Довбуш увірвався до Бешта якраз тієї миті, коли той тримав у руці келих із вином і читав над ним молитву. Довбуш вихопив свого топірця, освяченого для нього власноруч самою Смертю: того топірця, який ніколи не хибив і завдавав винятково смертельних ударів. Довбуш міцною рукою скерував свого вбивчого топірця у голову Бешта, але раптом рука його чомусь ослабла, і він лише злегка ковзнув по Бештовому плечі. Вино з келиха вихлюпнулось і оросило Довбушів топірець. Хоч як він не намагався, не міг більше поворушити рукою — вона немов скам’яніла в повітрі, стискаючи зброю.
Баал Шем Тов усю ніч і суботній день молився й проводив священні обряди, а знерухомілий Довбуш залишався поруч і спостерігав. Лише коли проминув Шабат, ватажка опришків було звільнено. Він низько вклонився Бештові, приклавши долоню до серця, а святий мудрець шанобливо вклонився йому у відповідь.