Патше, патше кіхелех, маме ’ет койфн шіхелех, тате ’ет койфн зекелех, ун Фейґа ’ет гобн ройте бекелех.
Плескай, плескай руцями, дитятко, тосі-тосі, мама купить солодкій донечці нові черевички, татко купить золотій лялечці шкарпеточки, і наша пампушечка Фейґа матиме рожеві щічки.
Всі, за ким вона тоді підглядала, були вже мертвими. Уляна чітко бачила перед собою кожного. Стару Фейґу, поглинуту любов’ю до білявої дитини в її обіймах. Малу Фейґу, безтурботну, пещену. Пінхаса на порозі будинку — задоволеного тим, що він той і там, де й повинен бути.
Уляна струснула з себе марево. Вулиці, якими вона йшла, здавалися спотвореними, незнайомими. Тепер із вікон визирали нетутешні обличчя зі сторожкими поглядами. Якась жінка, що, незважаючи на спеку, була щільно замотана хусткою, просто з балкона викидала назовні майтки і шкарпетки. — Все старе й подерте! — пояснила вона Уляні, впіймавши її погляд. У крамничках порядкували теж вони: вирізані з іншого простору, з інших околиць. (Це було чимось схоже на колаж, де частина — сфотографована, і частина — мальована, — сказала тобі Христя, перебивши Улянину розповідь.) Якийсь дядько мав на руці два годинники і ніяк не міг їх наставити так, щоб ішли однаково. Потім Уляна, похолодівши, побачила зі спини дівчинку Ґолдиків: це ж її мереживна блакитна сукня, якій вони кілька років тому заздрили всім класом, це ж її туфельки на акуратних підборах. Негайно Уляна зрозуміла, що Астрід не могла би дотепер носити свою дитячу сукенку, вона ж давно з неї виросла. І аж тоді збагнула, що в цієї дівчини попереду — русяве тонке волосся, а не таке, як було в Астрід: темне, кручене, неслухняне. Русява дівчинка сором’язливо закліпала пухнастими віями, коли Уляна обганяла її. Сукня добре на ній сиділа.
Де тепер Астрід? — думала Уляна.
фотокартка: згорнутий клубком їжак, якого штурхають палицею, намагаючись перевернути
На кінець жовтня дощами просякла земля під ногами. Вітер посилювався на ніч: він то шмагав холодними потоками води по шибах, ніби даючи ляпаси чиїмось щокам, то завивав, казячись і дуріючи, проникаючи крізь шпарини в будинок. Виходити з дому не хотілося. Всюди під ногами — закисла трава і злиплі оберемки темного листя, баюри, повні багнюки. Брудна Стрипа виходила з берегів, ніби вертала зіпсовану неперетравлену їжу.
Наближаючись вулицею до будинку, Уляна почула гавкіт сусідського пса. Відчинила хвіртку і побачила, що він зірвався з прив’язі і товчеться біля їхнього ґанку. Уздовж хребта його шерсть настовбурчилася мокрими клаптями, зуби вищирились. Він махав хвостом і не зводив очей із чогось під дерев’яним настилом. Ланцюг тарабанив і бряжчав у ритмі псового нервового пританцьовування.
Уляна нагнулась і зачерпнула пригорщу камінців. Вони були гострі й вологі. Пес верескнув і підтиснув хвоста від самого лише Уляниного жесту. Їй не довелося жбурляти камінням. Пес припустився бігти і протиснувся між дошками сусідського паркана.
Невже це може бути якийсь запізнілий їжак, подумала Уляна, наближчаючись до ґанку. Камінці вона зі жмені не випускала, несвідомо стискаючи їх щоразу міцніше й не відчуваючи болю.
Уляна знала, що вдома зараз нікого немає. Батько був на службі, сестри — у школі, навіть мама сьогодні покинула дім на кілька годин, бо хтось на Баштах пообіцяв їй чоботи на зиму.
Вона ступала вперед крок за кроком, відчуваючи раптову скутість усіх м’язів, яку доводилося долати крізь біль. Панічний жах замолотив її серцем. Кров зашуміла у скронях. Здавалось, Уляна чула, як внутрішні органи від передчуття небезпеки викидають у кров отруйні речовини. Вона не могла вже думати. Всі сили пішли в чуття, в інстинкти, і сигналізували лише про одне: розвертайся і втікай, рятуй своє життя, бо от‑от уже стане пізно.
Але Уляна не розверталась і не втікала, чомусь навіть на думку не спадало їй починати кричати і кликати на допомогу, гукнути сусідів чи звернутися до когось першого-ліпшого з перехожих: того пана у світлому плащі і насунутому на очі фетровому капелюсі, який гидливо переступав баюри, або жінок, які вчепилися двома парами рук в одну парасольку, котру вітер вивернув назовні. Уляна знала, що там, за її спиною, є люди, але хоч були вони близько — тільки гукнути, — Уляна не здатна була зупинити своїх кроків. Вона продовжувала нестямно стискати в руці каміння й долати спротив м’язів. Корчилася від нестерпних звуків, які видавала жорства під її ногами.