Дощ заливав очі, лупив по щоках. Уляна підійшла впритул до дерев’яного настилу, на мить завмерла так, розуміючи, що перебуває в чиємусь полі зору, що хтось не зводить очей із погойдування складок на її спідниці, а тоді повільно присіла, пригнувши потилицю і потягнувшись обличчям у темний простір під ґанком.
Спочатку вона не бачила зовсім нічого. Звук крапель посилився: вони товкли об поміст над її головою з такою жорстокою силою, аж Уляні здалося, що зараз проб’ють череп.
Тісний сховок наповнювався запахом брудної й залежаної шерсти тварини. Гострий сморід, що різонув Улянин нюх, розганяв відчуття тривожности до нестерпних, запаморочливих обертів.
Вона не бачила ще його, але чула, як він неспокійно вовтузився там, на зваляній перегнилій траві, чула важкий пришвидшений подих, посвистування і хрипіння, чула скавуління якесь і борсання.
Врешті очі почали звикати до темряви, розрізняти чорний згусток тіла у брудному світлі, яке пробивалося крізь щілини між дошками. Ось довгі кінцівки, підібгані під себе, — стирчить лише черевик на одній із них із підошвою, прив’язаною шнурком. Ось клапті лахміття, яке звисає й вивалюється у багнюці. Ось тонкі кістляві руки, які безперервно чухають це тіло в усіх можливих місцях, щипають його і роздирають, труть і погладжують, ні миті не спочивають.
Жаль і огида Улянині були настільки сильними, що вона заціпеніла.
Йди геть звідсіля, — гнівно зашипіла вона на істоту. — Я зараз піду до будинку, а ти тим часом зникнеш із двору, і ніхто ніколи тебе тут не побачить, чуєш?
Тварина завовтузилася ще більше, засмикалася, б’ючись ліктями і колінами об фундамент будинку. Схоже, у неї почався якийсь приступ.
Навіщо я взагалі розмовляю з ним, — розізлилась на себе Уляна. — Він же не може мене зрозуміти.
І все одно продовжувала звертатися до тіла:
Добре. Чекай. Припини уже смикатись, — сказала вона рвучко і коротко.
Істота справді завмерла, продовжуючи лише дихати з шерехким присвистом. Уляна зіщулилася, розуміючи, що тримає на собі всю її увагу. Вона досі не могла розгледіти обличчя, жодних рис — нічого, крім загальних вражень, крім зіжмаканої неповороткої фігури, забитої в закуток. Натомість істота — Уляна це точно знала — здатна розгледіти її набагато краще. Вона бачить її обличчя, бачить очі, пасма волосся під мокрим беретом, бачить хустку, якою обмотана Улянина шия, бачить переляк і відразу, бачить розгубленість і бажання якнайшвидше спекатись цієї зайвої, мучівної пригоди. Уляну обпекло соромом. На якусь мить вона отримала здатність подивитися на себе збоку, очима когось витісненого й загнаного, хто перебуває за межами життя. Тут, стоячи перед ним на колінах, під стружкою дощу, в багнюці, Уляна не могла заховатися. Він бачив її такою, якою вона сама себе побачити не наважувалася. Він бачив її, даючи їй нагоду побачити себе, а отже — вихолостити своє існування, помножити на нуль. Сором від усвідомлення своєї людської мізерности вибрав із Уляни будь-які сили.
Я зараз принесу тобі хліба, — ледве вичавила з себе вона. — Подивлюся, що там є удома, і принесу тобі якоїсь їжі. Чекай.
Так, ніби він збирався кудись іти.
Уже вистромлюючи голову з-під настилу, Уляна впіймала насичений полиск його очей. Решта рис проявилися негайно, ніби її зір отримав внутрішнє підсвічування.
Глибоко запалі щоки, зморшки, що врізалися в шкіру, гострі заломи, темні тіні, синці і шрами, чіткі межі очниць і вилиць, надламаний контур носа, зранені сухі губи. Волосся, зваляне на голові, як овеча шерсть.
На Уляну дивився не мрець, а незнайомий чоловік.
Пінхасе, — прикрила вона рукою рот. — Це ти.
фотокартка: дощ
Дощ не припинявся всю ніч. Будинок постогнував, вбираючи в себе вологу. Уляна загорталась у ковдру з головою. Думки й безсоння кружляли комашнею. Цієї ночі всі спали неспокійно, ніби відчували близьку присутність чужого. Христя кілька разів вставала і з голосним дуднінням дзюрила у відро. — Ще хоч раз питимеш увечері — вб’ю, — засичала Нуся, перевертаючись на їхньому з Христею ліжку. Під ковдрою Уляна не мала чим дихати. Вистромивши з-під неї носа і п’яти, починала мерзнути.
Батько виходив на вулицю курити. Мама голосно й протяжно зітхала, коли за ним зачинялися двері. В Уляни стискався шлунок, коли чула батькові кроки в сусідній кімнаті: що, коли він його зараз побачить, якщо він його викриє? Що тоді буде?