Вона зіщулювалася. Постіль просякала потом. Під ранок відчула, як болять м’язи тіла від несвідомого напруження.
Щосекунди, впродовж усієї ночі, не забуваючись навіть на мить, Уляна мала на думці його: як він лежить там, під ґанком, неначе пес, загорнувшись у батькову першу уніформу з нашивкою допоміжної поліції, накрившись старим тканим килимком, який знайшовся на стриху, обмотавши плечі й голову вовняною маминою хусткою і накинувши овечий кожух. Йому мусить бути страшенно холодно, але ж, думала Уляна, він уже звик до холоду за весь цей час, поки переховувався десь і поневірявся. Він же навіть мороз якось переживав, а зараз ще навіть не мороз. Це дуже погано, що він постійно на дощі, погано, що сидить там, у багнюці — але принаймні за ним цієї миті ніхто не женеться, його поки що ніхто не хоче вбити. Ніхто, крім неї, не знає, що він тут. До того ж вона дала йому найтепліші речі, які змогла знайти і яких, можливо, ніхто найближчим часом не похопиться.
Вона лежала у власному зручному і теплому ліжку, а всім тілом відчувала багно і темряву, тісноту і вітер, вагу розбухлої від вологи тканини, що тисла на кволі кості. Їй нічого не боліло, вона була відносно здорова, нехай і надто худа — і відчувала, як ломить і крутить суглоби, як ниють змарнілі м’язи, як пече і свербить шкіра, як горять вогнем нутрощі після похапцем зжованої картоплі, хліба з цибулею і кількох смажених яєць. Уляна терпіла нічну темряву, прислухаючись до кінчиків своїх пальців, які здавалися потрісканими, а нігті — обламаними до крови. Тілом бігали дрібні іскри, впиваючись у плоть. Вона пробувала ловити бліх, але на місцях укусів її пальці змикалися на порожнечі. Пекли струпи, яких вона не намацувала. Стугоніли збиті до крови ноги.
Вона не поговорила з ним. Так нічого про нього і не довідалась. Вдавала з себе заклопотану: шукала в будинку теплі речі, перебираючи одяг у шафах по кілька разів, хоч напам’ять знала, де і що лежить. Довго смажила яйця і картоплю.
Поклала все це на накривку від старого відра, просунула туди, в глибину. — Ось, поїси. О, треба тобі ще води принести. Я залишу тобі тут слоїк. До криниці не виходь, щоб тебе не побачили.
Здригнулась, почувши цямкання і захланне жування, судомні сплески плоти. Не могла на це дивитись. Взагалі уникала на нього дивитись — відверталася, ховала очі. Це було неприємно. Соромно. До горла підкочувала відраза. Але вона не хотіла йому цього показувати. Може, він і так би навряд чи помітив. Такі речі перестали бути для нього важливими, здавалося їй. Вона не хотіла собі самій показувати свого сорому й відрази.
Хочеш квасного молока? — запитала його, відвернута спиною. Не чекаючи жодної відповіді, пішла додому, довго думала, в що налити йому молока, тоді махнула рукою і віднесла просто в глечику, все, що було.
Зараз я піду додому, бо мама вже от‑от повернеться, — прошепотіла вона у щілину між дошками, тримаючи над собою парасолю. — Не можна привертати до ґанку увагу. Ніхто не повинен знати, що ти тут. Чуєш?
Він підсунув до неї накривку від відра. Вона почервоніла і підняла її.
Дякую, — сказав він. Уляна впізнала Пінхасів голосів. Хоч який незнайомий, а це був Пінхасів голос.
фотокартка: посеред темної захаращеної кімнати — мидниця з мильною водою, в якій відображається щось схоже на людську постать
Що з тобою таке? — запитав батько. Уляна зрозуміла, що він звертається до неї не вперше. Вона сиділа навпроти нього за столом зі скляними очима і з ротом, наповненим їжею. Сіре ранкове світло пробивалося крізь шиби, зі зовнішнього боку яких стрімко збігали водяні потічки.
Вона така вже цілий тиждень, — сказала мама, звівши докупи брови. — Немає з ким говорити. Уже б заміж вийшла чи що.
Може, є що передати до лісу? — запитала у батька Нуся.
Той подивився на неї здивовано, збитий з пантелику.
А це тут до чого?
Ніякого лісу, — відрізала мама, збираючи зі столу тарілки. — У нас і так їжі обмаль. Куди вона тільки зникає. Цілий слоїк квасного молока зник.
Може, сусіди крадуть, — підвела на маму погляд Уляна. Мама округлила очі, ще дужче здивована доньчиним припущенням. Перезирнулася багатозначно з Нусею, кивком голови викликаючи її на кухню.
Вони залишилися за столом удвох — батько й Уляна. Уляна сьорбнула збіжжевої кави. Обпекла язика окропом.
Батько поклав свою долоню їй на руку. Дивився на неї сумним і стривоженим поглядом, уже одягнутий в уніформу, охайно зачесаний і поголений. Пахнув тютюном і сніданком. Вони посиділи мовчки, а тоді батько поцілував її у скроню й вийшов. Уляна зачекала, поки він вийде з двору, відхиливши фіранку на вікні. Тоді зачесалася, натягнула своє вузьке пальто, особливо тісне в плечах.