Батько виклав стіни і підлогу сховку дошками, розібравши дві старі скрині і лавку. Зробив на підлозі теплу лежанку. Пінхас міг у ямі лежати, хоч і не повністю випростаний, а ледь зібгавши ноги в колінах. Міг сидіти, припершись спиною до стіни. Але стояти він там не міг, не міг ходити — простору для цього не вистачало.
Може, за деякий час зробимо більше приміщення, — замислено сказав батько, дивлячись згори на свою роботу і на Пінхаса, який щойно зайняв власне місце внизу.
За деякий час? — вибухнула мама. — Скільки часу, по-твоєму, все це повинно тривати?
Скільки б не тривало, — процідив батько крізь зуби, прикриваючи сховок лядою з дошками, що імітували підлогу, на дошки згори стелячи верету, а на верету кладучи стіл. Тепер щоразу, коли вони їли разом за столом, під ними, там, унизу, сидів Пінхас. Довелося запровадити правила: вдень до Пінхаса не можна було озиватися, стіл, верету і ляду чіпати було заборонено. Поводитися мусили так, ніби ніякого Пінхаса і ніякого сховку в будинку ніколи не було.
Одного разу запросили на вечерю сусідів. — Накрутила забагато голубців, — сказала мама. — Боюся, що зіпсуються. — Сусіди перезирнулись. У якої це сім’ї з п’яти осіб у той час псувалася вдома їжа.
Забагато голубців не буває, — відповіла сусідка, накладаючи собі другу порцію. — Добрі вийшли.
Та не вдалися, — заперечила мама. — Капуста тверда, а рис розварився. М’яса взагалі немає.
А, то ти не забагато голубців накрутила, — здогадався сусід. — Ти накрутила недобрі голубці.
Але голубці були добрі, і це визнали всі. Сусіди так їх вихваляли, що за кілька днів, коли батько ще не повернувся зі служби, до будинку Фрасуляків ввалився Якимчук іще з двома шуцманами. Вони з порога заходились обстукувати стіни й підлогу, спустились у підвал і довго щось там перевертали, грюкали і лаялись, тоді спустились до льоху, потім — полізли на стрих, але швидко звідти зійшли ні з чим. Зена поклала на стіл тарілки з кукурудзяною кашею. Чоловіки розчаровано сіли і взялись за ложки. Зена принесла шкварки.
Тільки один Якимчук не сідав, а все ходив і ходив навколо столу, прислухаючись до стін, приглядаючись до темряви у шафах, прогладжуючи долонями підлогу. Він добре пам’ятав розповіді Гогулі про те, як Фрасуляк порятував його, сховавши в норі у своєму домі. Якимчук сердився, що Гогулю розстріляли так недоречно.
Зена не мовчала. Її гучний сварливий голос — грубий, хрипкий, майже чоловічий — лунав на всю хату. Вона кричала на Христю, щоб їла жвавіше, кричала на Нусю, щоб випростала спину, вона ж дівчина, чи хто, кричала на Уляну, щоб та бодай у чомусь їй нарешті допомогла, щоб принесла келишки, щоб налила, щоб не сиділа як засватана, щоб порізала ще хліба, щоб дістала квашеної капусти, хоч ще і рано для капусти, але що робити, коли приходять непрохані гості, які не зважають на війну, на біду, на зиму і на те, що їжі обмаль, і треба годувати стільки ротів. Після Уляни вона взялася за сусідів і докладно перерахувала всю ту силу речей, які раптово поз’являлися в них за останніх роки два: всі ті пухові подушки і перини, весь той кришталь і порцеляну, шкіряне взуття, хутра, сукні і навіть фрак для чоловіка. — Фрак! — округлювала очі Зеновія Фрасуляк і піднімала догори вказівний палець. — Фрак! Він, видно, до Опери тепер ходитиме. — Один із Якимчукових поплічників припинив жувати скоринку від сала і запитав: — У нас в місті є Опера? — І дівчата не втримались, порснули сміхом: Уляна сміялась відкрито, Нуся — лише усміхалась, дивлячись до своєї тарілки, Христя закрила долонями обличчя і сховала голову під стіл. А Зена не вгавала. Вона розписувала якесь чарівне яйко Фаберже, і якісь кульчики з рубінами, і мереживну білизну, яку сусідка звідкись набрала цілими оберемками, хоч така павутинка ніколи в світі не могла втримати в собі її дупу і цицьки. — За тими цицьками пропадає пів міста, — грала голосом Зена, впавши в гарячковий раж, — ніхто не може пройти повз них спокійно — ні поляк, ні українець, ні німець, повірте мені. Ви маєте і самі добре знати. Що скажете, пане Якимчук? Я нікого не звинувачую, — знизала плечима Зена, раптом витягнувши з кишені фартуха тютюн і газету і заходившись скручувати самокрутку, від чого у дівчат полізли на лоба очі. — Я нікого не звинувачую, бо розумію, що хлоп тут не винен. Я не звинувачую свого Василя, який цілими ночами тими цицьками лишень і снить, і навіть уночі про них бурмоче.