Він знову тонув. Захлинався нескінченними потоками холодної води. Вода лилась і лилась, завдаючи різкого болю. Далі його обличчя — те, що було раніше його обличчям, — почали грубо обдирати. Крізь повіки засіріло світло. Він повертався в чорноту, але знову лилася вода, і він нарешті навіть відкинув набік голову — перший рух за невідомо скільки часу.
Я ж казав, що живий, — сказав хтось. — Навіть очі цілі, — докинув інший. — Дайте йому попити. Підніміть його.
До нього знову доторкалося безліч рук — його піднімали, підтримували голову, відкривали рота і вливали краплі води. Він не хотів пити. Точніше, він понад усе хотів пити, але не міг. Пити було страшно і боляче. Пити було неможливо. Намагався залишатися нерухомим. Чекав, поки йому дадуть спокій.
Крізь щілину лівого ока побачив тісний простір, заґратовані двері, людей навколо, які сиділи на підлозі щільними рядами. Багато було поранених, вкритих плямами брунатної крови на одязі й на тілі. Більшість дивилася поперед себе відсутніми поглядами.
Пінхас непритомнів і приходив до тями, коли хтось вливав у нього ковток води чи ложку гидкого водянистого супу. Він вертав суп. Іншого разу — не вернув, і його погладили по голові. — Все буде добре. Вони відправлять нас у табір. Поки ми працюємо, ми їм потрібні. Ти дотепер живий, а отже, вони бачать, що ти сильний хлопець, що ти можеш працювати.
Одного разу він прокинувся в іншому місці. Не пам’ятав, як там опинився. Він лежав на дерев’яному паркеті, залитому сонячним світлом. Кімната мала високу стелю. За столом сидів чоловік і зосереджено щось писав.
Пінхас довго дивився на його обличчя, аж поки чоловік відчув його погляд і підняв очі.
Ти прокинувся, — сказав він німецькою. — Ти ж розумієш німецьку?
Пінхас кліпнув лівим оком. Чоловік зацікавлено відклав перо набік, випростався на своєму стільці і трохи потягнувся вперед, пильно придивляючись.
Які ще мови ти розумієш?
Пінхас хитнув головою.
Це неправда, — сказав чоловік, насупившись. Тоді щось зрозумів: — Ах, ти маєш на увазі, що не можеш говорити! Тоді я питатиму, а ти кліпай, якщо відповідь ствердна. І просто заплющуй око, якщо вона заперечна.
Пінхас кліпнув.
Латина?
Кліп.
Давньогрецька?
Кліп.
Умієш читати ними?
Кліп.
Достатньо добре?
Кліп.
Чоловік із сумнівом зітхнув.
Я ж зараз не перевірю, наскільки добре насправді ти читаєш.
Пінхас кліпнув.
Це твоє? — чоловік вийняв із шухляди столу книжку в шкіряній палітурці. Вона була при тобі.
Пінхас смикнувся від болю, вдихнувши забагато повітря.
Хто це писав?
Пінхас кліпнув.
Це ти писав? Ти переписував? Де книжки, з яких ти переписував? Ти скажеш?
Він різко підвівся зі стільця, наблизився до Пінхаса і присів над ним. Усе його обличчя свідчило про нетерпіння. Він мав тонкі риси, карі очі, чуб спадав на виголені скроні.
Тварюки мало тебе не вбили, — прошепотів він, знову суплячись. Тоді підвівся, підійшов до дверей і сказав: — Одужуй швидше. Я хочу з тобою поговорити. Сподіваюся, ти не збрехав мені про класичну філологію і цей рукопис. Ти мене розумієш?
Пінхас кліпнув.
Чоловік відчинив двері і погукав когось.
фотокартка: приблудний пес підставляє живіт для пестощів
З того дня Пінхас перебував в окремій камері. Камера була темна й тісна, але ніхто не торкався до нього, ніхто його не чіпав, не лив на нього воду, не бив і не дер його обличчя. Він не чув поруч із собою нічиїх хрипів, ніхто не кашляв кров’ю, ніхто не сходив піною та сукровицею, ні від кого не разило калом і блювотою, ніхто не плакав, не марив, не скиглив, не кликав дружин і дітей, не розповідав про останні дні й останні хвилини. Йому приносили воду та суп і поводилися майже ввічливо. Праве око почало розплющуватися. Дихати було все так само боляче — Пінхас здогадався, що в нього поламані ребра.
Більшість часу Пінхас спав. У його камері було однаково тьмяно і вдень, і вночі, і він не знав пору доби, і це влаштовувало його, бо у свідомості панувала така сама тьмяність і невиразність. Пінхас лежав горілиць, часом зауважуючи на периферії свого слуху деренчання двигунів, лайку з прокльонами, крики й благання, постріли й жорсткі ритмічні удари, але майже ніщо більше не порушувало розмірености Пінхасового загрузання у тьмяність. Він прокидався, коли приносили воду чи їжу. Прокидався, коли заходив лікар, щоб оглянути його рани. Прокидався, коли фізіологічна потреба не просто завдавала болю, а розривала, розколювала його на шматки. Справивши її, він знову лягав горілиць, складав руки на грудях, напівзаплющував очі — йому навіть не доводилося заплющувати їх повністю, щоб відійти у бажане отупіння. Він витренував у собі вміння поринати в цей стан, як тренують собак. Образ мами, яка блискавичними рухами скручує довгу косу з пружного тіста для хали, витираючи передпліччям рясний піт із чола, відлуння батькового голосу (ця його манера розтягувати слова, ніби завмираючи на деяких складах, щоб потримати звуки в роті, розсмоктати їх на язику), знайома до останнього вигину крива згорбленої бабусиної спини і її кістлявих рук із покрученими пальцями, роздутими суглобами, відчуття дотику до щоки маленької Фейґи, її легеньке тепле тіло, довірливо припале до його грудей, її забрьохане личко, її чіпкі й липкі від бруду і поту пальці — всі ці видива, які непрохано проникали крізь темряву і від яких його корчило й скручувало, і серце починало товктись у грудині, і голову розпирало від внутрішнього тиску, багатократно більшого за тиск атмосфери, і він відчував, що божеволіє, що за мить остання нитка, яка в’яже його з цим місцем і цим тілом, назавжди розірветься, і він загубиться у безладі й хаосі, в нескінченному космосі, у вічному страху та тривозі, без імени і спокою, без найменшого розуміння: порожня оболонка, начинена розрізненими уривками всього того, що раніше складало тканину його свідомости.