Пінхас зрозумів, що ляндкомісар показував гостям його альбом із картами та кресленнями, з найважливішими цитатами й зображеннями озера Амадоки. — Він стверджує, — сміявся Оскар, і його голос відлунював у нічній порожнечі вулиці, — що тут неподалік розливалося колись найбільше в Европі озеро. Це взялося з «Історії» Геродота і кількох середньовічних мап, копіями яких володів учитель нашого єврея. Мапи згоріли, — відповідав на запитання своїх гостей ляндкомісар. Але якби це справді було так, якби озеро таки існувало, уявіть собі, як це вплинуло би на історію, на нас із вами. Як би його наявність відобразилась на війнах і на кордонах, на всій цій місцевості. І якщо припустити, що Геродот його не вигадав, то що з ним сталося? Найбільше в Европі озеро просто зникло, випарувалося, запалось під землю? Куди поділися кораблі, риболовецькі села? Що сталося зі щуками й велетенськими сомами?
Оскар був уже добряче напідпитку.
Тим часом жінки, користуючись відсутністю чоловіків, вели власні розмови. Генрієтта зітхала, що Мішке далеко не така спритна й охайна, як попередні служниці. До того ж вона розбещена: схоже, спить із охоронцем. Однак особливо вибирати немає з чого, зрозуміло — війна. Єдине, чого би фрау не стерпіла, — це крадіжки. Але поки що за Мішке нічого схожого не спостерігалося.
Генрієтта скаржилася на своє недавнє пережиття. Вони йшли містечком, і Клаус почав смикати її за руку. Вона обернула голову і побачила на хіднику молоду єврейку з простреленим черепом. Мертва жінка лежала горілиць із розплющеними очима, з роззявленим ротом. У її голові зяяв чорний масний отвір, волосся стирчало звідти, лисніючи кров’ю, з нього звисали якісь драґлисті шматки. Жінка лежала посеред вулиці, і її проминали люди.
Служби, які повинні стежити за збором трупів, за порядком на вулицях, працюють геть погано. Часом доводиться захищати від цих євреїв із Юденрату інших євреїв. Якось, ще взимку, Оскар побачив, як багаті євреї в ґетто стояли і спостерігали за тим, як кілька найубогіших і хворих бідолах розчищають сніг. Оскар вийняв пістолета і всіх змусив узятися до роботи.
Що вже казати про українців, — продовжувала Генрієтта. Їй здавалося, що їхній охоронець кричить на коней. Він не сміє цього робити, Оскар йому зніме голову, якщо він бодай пальцем торкнеться цих коштовних ахалтекинців, перлово-опалових, кремово-сяйливих істот із витонченими тілами, з граційною ходою, з молочно-рожевою ніжною шкірою, перекуплених Оскаром у Львові в чоловіка, який привіз їх ще до війни з Туркменістану.
Фрау ревнує свого чоловіка до його коней, — сказала Пінхасові Мішке. А потім простягнула йому чисту сорочку й повідомила, що господар чекає вже на Пінхаса у себе в кабінеті.
Дівчина дивилась, як Пінхас переодягається. Вони вийшли з кімнати разом, негайно натрапивши за порогом на Ромця. Той дихав Мішке у вухо, поки вона провертала ключ у дверях, а тоді відпровадив Пінхаса до бібліотеки, що слугувала водночас кабінетом.
Ляндкомісар дивився, як палахкотить вогнище у каміні. Він видавався втомленим, навіть виснаженим.
На чому ми закінчили? — запитав він, побіжно зиркнувши на Пінхаса, який стояв навпроти господаря.
Минулого разу ми закінчили «Медею».
Ох, закінчили? Я й забув. То що ти розповідатимеш мені сьогодні? Ще щось знаєш напам’ять?
Напам’ять я знаю лише Евріпіда. Інших гірше.
Ляндкомісар підняв на Пінхаса здивований погляд.
Що ти? Невже всі запаси закінчились? І що ж мені тепер із тобою робити? Ні, ні. Подумай краще, пригадай.
Пінхас помовчав.
Можливо, я пам’ятаю «Жаб» Арістофана.
Ляндкомісар скривився.
Комедії не люблю. Але що поробиш. Давай «Жаб». Я ж знав, що ти щось вигадаєш, що ти постараєшся, щоб виграти трохи часу.