Чи не сказати, пане, жарта звичного,
Щоб глядачі, як завжди, посміялись? — прочистивши горло, розпочав Пінхас давньогрецькою.
фотокартка: купання дитини в пластиковій ванночці
То він збирався вбити тебе, коли ти вичерпаєш свої знання? — запитала Уляна.
Він жодного разу нічого такого не вимовив, — відповів Пінхас. — Кидав лише якісь натяки, недомовки. Але я не збирався чекати. Я хотів убити себе сам.
Ще починаючи з місяців у в’язниці, відколи тіло Пінхаса почало гоїтися і він обережно пробував зводитися на ноги, робити кроки, відколи зміг уже втримати в руці ложку, він почав віддаватися двом різновидам думок, що були тісно між собою пов’язані й дозволяли витримувати навколишнє.
З першим різновидом належало обходитись якнайобережніше. Він стосувався рідних: того, хто з них міг бути живим. Від напруги Пінхасові зводило судомою м’язи — настільки уважно він намагався не допускати марних надій. Батько мав мізерні шанси. Ще лежачи непритомним у переповненій в’язнями камері, Пінхас зумів вирізнити розмови про ті перші страти на Федорі. Стара Фейґа була надто немічна, надто виснажена життям, щоби мати змогу витривати. Натомість мама і мала Фейґа могли отримати більше можливостей. Пінхас знав, що там, у місті, люди продовжують жити. Sie Zain Guit, повторюють вони безліч разів на день, знову і знову. Зникають їхні родичі, вранці будинок навпроти стоїть спорожнілий, у них відбирають гроші, речі, відрізають їм бороди. Так, це жахливо, кричать вони, стогнуть і плачуть, тремтять, міцно обійнявшись у своїх тісних сховках, а тоді знову шепочуть на вухо одне одному: Sie Zain Guit. Не може бути завжди так погано. Колись це мусить закінчитися.
Багато хто продовжує жити: діти граються на вулицях, мами варять їм їжу, бабусі перераховують їхні пальчики під час купелі, тати викопують ночами сховки. Якщо бодай хтось один із Пінхасових рідних досі живий, отже, Пінхас мусив жити також, щоби допомогти, коли вирветься з в’язниці, щоби порятувати, щоби бути поруч.
Інший різновид думок стосувався імовірности того, що всі Пінхасові рідні загинули. Пінхас відганяв від себе думки про те, в який спосіб це могло статись, якими були їхні вирази облич за мить до того і в ту саму мить, чи сильно вони страждали, чи дуже вони боялися. Найзапекліше він відганяв влізливе припущення про те, що загибель була би бажанішою, ніж те існування, яким зараз живуть його рідні, якщо вони живі.
Ці думки стосувалися Пінхасового плану вбити себе, щойно довідається, що більше немає заради кого залишатися. Він жадібно уявляв собі мить, у яку повинен був здушити собі шию мотузкою, чи ввігнати уламок скла в шию, або вихопити в охоронця зброю і вистрілити собі в роззявленого рота.
Справжніх можливостей заподіяти собі смерть Пінхас не мав ні у в’язниці, ні згодом, у будинку ляндкомісара, де більшість часу його було замкнено в крихітній напівпідвальній кімнатці. Але Пінхас знав: спосіб можна знайти. Треба тільки напевне знати, що жодних підстав залишатись у нього більше немає.
фотокартка: простирадла на мотузці, натягнутій між деревами саду
Уже першого разу, ввійшовши до Пінхасової кімнати і ще навіть не знаючи, як хлопця звуть, Мішке торкнулась його волосся. — Ти був страшно побитий, це одразу видно, — співчутливо сказала вона. Пінхас не відповів їй нічого й жодним чином не реагував на неї впродовж перших кількох тижнів. Від її особи віяло буденністю, безпечним життям: прасуванням, свіжою білизною, булочками з маслом. Пінхасові доводилося щоразу нагадувати собі, що це не насправді, що це тільки страшний міраж. Що більше часу він проводив у білому ляндкомісаровому будинку, то з більшим зусиллям витягав себе із забування.
Аж доки одного разу Мішке, за звичкою спостерігаючи, як він снідає, і супроводжуючи його сніданок легковажними розмовами, перечепилась язиком об якусь деталь і раптом зблідла, а з очей її бризнули сльози. У відповідь на німе запитання Пінхаса Мішке пояснила, що їй пригадався батько, якого вбили тоді, ще з самого початку, коли німці лишень зайшли до міста. Пінхас різко нахилився вперед і схопив дівчину за зап’ястя. Мішке скрикнула, але сама ж стишила свій вигук, ховаючи його від Ромця, що чатував за дверима. Пінхас почав запитувати, Мішке слухняно відповідала. Поліцаї забрали батька і старшого брата, а мати побігла до Юденрату, бо мала там далекого родича, з яким їхня родина двадцять років була посварена, але відомо, що в такі часи деякі речі відходять на другий план. Мати повернулася без батька, без брата і без грошей, одначе з обіцянкою, що вона, Мішке, зможе працювати у доброму місці і це слугуватиме для них із матір’ю своєрідним захистом. Спершу Мішке прибирала на поліційній станції, але потім її скерували сюди, до ляндкомісара, бо попередні служниці виїхали. — Виїхали? — перепитав Пінхас. — Виїхали, — кивнула головою Мішке. — Так про це говорять: виїхали, більше тут не живуть, змінили місце проживання, емігрували.