Мішке сказала, що котрийсь із поліцаїв, ще коли вона прибирала станцію, розповів, у якій ямі лежать тіла її батька і брата. Мішке ходила туди плакати, хоч мамі вирішила про це не казати — вона не припиняла чекати їхнього повернення.
Чи ти можеш дізнатися, що з моїми родичами? — запитав Пінхас. — Я можу спробувати, — одразу ж погодилася Мішке.
Відтоді Пінхас почав дивитися на неї інакше.
Мішке жила з матір’ю на Баштах і лише на день приходила до ляндкомісарового дому. Іноді, коли в місті особливо часто лунали крики й постріли, Генрієтта посилала Ромця до дому Мішке з посланням, що сьогодні вона може не приходити. Мішке не завжди слухалась.
Одного з таких разів вона не могла не прийти, бо нарешті родич із Юденрату повідомив їй дещо про Пінхасових батьків. — Твій батько лежить у тій самій ямі, що й мій, — сказала Мішке, зазираючи Пінхасові в очі. Він нетерпляче вивільнив із її гарячих долонь свої зап’ястя, сховав руки до кишень. — А мати? — запитав Пінхас. — Вона щось накоїла, — невпевнено мовила Мішке. — Порушила якийсь закон. Її застрелили.
Мішке помітила, як спалахнули крихітні зірочки в Пінхасових зіницях — і негайно згасли, забравши слідом за собою частину життя з його обличчя.
Наступного разу Мішке повернулася від поліцая, який пам’ятав її, ще відколи вона прибирала станцію.
Я довідалась про твою маму, — задихано сказала Мішке, зриваючи з шиї хустинку. Пінхас зауважив піт на скронях і над верхньою губою, тремтіння пальців. Хустинка, заплутавшись, тільки дужче стисла горло дівчини.
Пінхас мовчки чекав.
Твоя мама втратила розум, шукаючи батька, — прошепотіла Мішке, впритул наблизивши своє обличчя до Пінхасового і допильновуючи кожен найменший порух, кожну тінь, ніби прагнула відстежити й попередити вибух. Але натомість сама вибухнула слізьми: — Твоя мама накинулась на поліцаїв посеред вулиці — з ножем чи з сокирою, — і ті застрелили її.
Пінхас підійшов до стіни і втулився в неї лицем. Мішке гладила його по спині.
Я знаю, я розумію, — ридала вона. — Але принаймні тобі відомо, що з нею сталося. Більшості людей нічого не відомо про смерть їхніх рідних. Моя мама не знає, що її чоловік і син мертві. Не знає, де лежать їхні тіла.
Де лежить тіло моєї матері? — глухо запитав Пінхас.
Мішке мовчки похитала головою.
Зате ти точно знаєш, що вона мертва, — сказала дівчина.
Що з моєю сестрою і бабцею? Вони загинули?
Дівчина закрила руками обличчя й заридала, здригаючись і потворно кривлячись. Здавалось, вона не має більше сил, не може витримувати.
Що з ними? — повторив Пінхас. — Вони мертві?
Так, вони мертві, — закричала йому у відповідь Мішке, розбризкуючи слину і сльози. — Вони мертві, вони померли від тифу чи від якоїсь зарази. Їх не встигли забрати до лікарні. А в лікарні їх би все одно не вилікували.
Отже, Пінхас залишився сам.
фотокартка: жінка стоїть навколішки перед іконостасом Церкви Святого Миколая
Що? — перепитала Уляна. — Як це — обидві померли?
Їй же було добре відомо, що мала Фейґа, Пінхасова сестра, жива. Тепер її, щоправда, звали Галею, і вона вже відрухово хрестилася, відчуваючи здивування або переляк. Це ж її батько привів до них додому якось глупої ночі, непоясненним чином виніс із пекла. Уляна ж власноруч відвела її до лісу і передала Криводякові.
Внизу, під підлогою, запанувала добре знайома тиша. Уляна впізнавала вже Пінхасові напади болю, що межували з божевіллям: жодного звуку, жодного шелесту не виривалося назовні.
Уляна нетерпляче роззявила рота, поспішаючи розповісти, вирятувати його — і завмерла. Спокуса була неосяжна, нестерпна, але щось Уляну стримало. Чи треба розповідати? Чи витримає він зараз таку новину? Що він скаже, усвідомивши нарешті з усією чіткістю, ким є і чим займається її батько, Василь Фрасуляк? Ким є вони всі в цьому домі, де його переховують. І навіть якщо він остаточно не втратить розум, довідавшись, що мала Фейґа жива, то чи зможе і далі сидіти тут, чи зможе негайно не вилізти назовні і не вирушити до лісу на її пошуки, наразивши себе цього разу на певну смерть? Чи зможе він знову її, Уляну, не покинути? Тепер уже точно назавжди.