Ляндкомісар розсміявся. Пінхас здивовано зиркнув на нього — і побачив на його обличчі майже дитячий захват.
Я не знаю, що за жінка на цьому портреті, — вимовив він крізь сміх, дивлячись на Пінхаса приязно, з певним співчуттям. Він навіть поклав йому на плече долоню, як роблять із людьми, до яких відчувають особливу прихильність. Йому було приємно, що жарт вдався.
Мені подарували якось цю картину, як і багато інших речей у цьому домі. Тільки того разу я не зміг допомогти. Це ж усе-таки не Тиціян, правда? В обмін на Тиціяна я б допоміг. Але погодься: у портреті щось є. Я сам здивувався, коли відчув, що мені хочеться постійно мати його перед собою.
І він поплескав Пінхаса по плечу. Незважаючи на дивну незручність цієї ситуації, Пінхас спостеріг у собі теплий відрух, майже розчулення у відповідь на ляндкомісарову поведінку.
І цієї миті вілла наповнилася криками. То кричала Генрієтта — верещала пронизливим голосом, таким високим і сильним, що годі було розібрати слова. До її вереску домішувався бас Ромця, який вивергав прокльони. Порцелянові фігурки на комоді і стелажах забриніли, завібрували меблі від навісної шарпанини і важких кроків унизу. Кричала від болю Мішке. Чутно було звуки ударів, лункі ляпаси.
Ляндкомісар і Пінхас схрестились поглядами, а тоді господар кинувся геть із кабінету, додолу сходами.
Пінхас чув, як унизу розгорається скандал. Генрієтта, не здатна заспокоїтися, звинувачувала Мішке в крадіжці. Ромцьо підтакував. Він навіть насмілився перебити господиню, щоб розповісти своєму панові про звичку цієї брудної дівки тертись голим тілом об коштовні хутра. Засвистіла нагайка — Пінхас добре розрізняв, як вона січе повітря, а тоді зі сплеском впивається в плоть дівчини. Він майже бачив її червоні щоки, її розпатлане волосся, схожі на опіки пухирі, які здіймаються на плечах і руках, на обличчі, криваву росу на білій шкірі.
Він стояв перед портретом незнайомої жінки, розуміючи, що затія з небезпечною бритвою була даремна. Не через те що відбувалося зараз, ні. Просто Пінхас не зумів би перетяти Мішке горло, він не зміг би зробити навіть маленький прокол на її тілі. Так само, як не здатен був би втяти собі вени, вкоротити віку самому собі. Батько знав його набагато краще, ніж він знав себе сам. Батько не сумнівався, що Пінхас не зможе стати різником.
До чого тут різник, — не витримала Уляна. — Йшлося про порятунок. Ти повинен був порятувати дівчину і себе. Про що тут ще думати?
Ти зробила б це? — запитав Пінхас, трохи помовчавши.
Звичайно, зробила б, — розлючено відповіла Уляна.
фотокартка: дерев’яний коник з китичками на гриві — хвості, що зроблені зі справжнього кінського волоса, оббитий золотавим плюшем
Він підійшов до газетного столика і жадібними руками схопив свій записник. Заклав його собі на живіт, під сорочку, ніби втрачений орган, який знову повернувся на місце. Тоді виліз на підвіконня і, тримаючись напруженими руками за раму, зробив крок на гілку горіха, а тоді — сам не розуміючи як — перемістив туди, напівлежачи, плазуючи, усе своє тіло. Гілка, хоч і груба й масивна, тремтіла та здригалася під його вагою. Кора була ковзка й крижана на дотик. Пручалася, не давала надійно себе осідлати, як в’юнке чудовисько.
Пінхас чув, що з протилежного боку від дому, вулицею кудись тягнуть Мішке. Вона вже не плакала і не кричала, лише скімлила зовсім тихо. Пінхас розумів, що вже зовсім скоро похопляться і його.
Він доліз до стовбура і, обхопивши його в обіймах, ніби танцюючи, спустився на нижчу гілку. Тоді — на ще одну, а далі, оскільки гілок під ним уже не було, він розвернувся спиною до стовбура і стрибнув додолу. Усе тіло наскрізь пробило блискавкою удару. Пінхас виборсався з кущів, поправив свій записник під сорочкою і кинувся бігти догори між будинками, в напрямку дерев’яної вежі пожежної охорони. Наостанок від вілли ляндкомісара до нього долинула нова хвиля гамору. Вочевидь, Ромцьо повідомляв господарів про Пінхасову втечу.
Він мчав і мчав, проминувши останні будинки під пагорбом і огинаючи будівлі ліворуч від монастиря. Він прагнув якнайшвидше дістатися до лісу. Досі відчував удар від стрибання з дерева: ноги здавалися вдвічі важчими, неповороткими. Записник у штивній палітурці заважав рухатися. Пінхас хекав так голосно, що не одразу почув, як галопує кінь під ляндкомісаром. Звук копит передався йому в ноги вібрацією землі, а не звуком. Він озирнувся на бігу й побачив вершника на золотавому жеребці. Пінхас перечепився і впав, покотився просто назустріч своєму переслідувачу. Ляндкомісар потягнув за віжки, кінь встав дибки, заіржавши. Пінхас бачив над собою його височенне сильне тіло, оточене гнітом напучнявілих снігом хмар, встиг за долю секунди розгледіти налиті м’язи на крупі й ногах, обтягнуті сяйливою світлою шкірою. Ляндкомісар ударив Пінхаса по обличчі нагайкою. Раз, другий, третій. Звідкись взялося кілька поліцаїв з палицями в руках. Хтось із них націлив Пінхасові в чоло цівку пістолета.