Чи не сказати, пане, жарта звичного,
Щоб глядачі, як завжди, посміялись? — процитував ляндкомісар і зупинив поліцая.
Те срібне лезо з руків’ям із берилу, яке ви у мене вкрали, я теж отримав у подарунок. Я отримав його як вдячність, розумієш? — очі ляндкомісара були налиті щирістю і жалем. — Вдячність за те, що я чесно виконую свій обов’язок, що моя честь — це моя відданість, що я змушений докладати надлюдських зусиль, змушений чинити нелюдські речі, що на моїх плечах лежить тягар, непідйомний для більшости смертних.
Запала трагічна й урочиста тиша. В цій тиші Пінхас, рот і ніс якого були напхані грудками підмерзлої землі, а з розпухлого обличчя юшила кров, марно намагався навести різкість. Ляндкомісар на коні витанцьовував навпроти світлого неба, схожий на кентавра, на античне чудовисько. Після кількох невдалих спроб, сплюнувши криваву грязюку, Пінхас спромігся запитати:
Що з Мішке?
Ляндкомісар скривився.
Якщо ти про служницю, то вона торкалася хутра, — відрізав він.
фотокартка: ґрот Святого Онуфрія під терасою монастирської церкви
Може, ляндкомісар запідозрив у собі натяк на перейнятість Пінхасом — і саме тому не вбив його власноруч. Бо це скидалося б на пристрасть, на помсту ображеного коханця — останнім часом їх із Пінхасом об’єднувало надто багато античних сюжетів, і ляндкомісар не міг ризикувати, не хотів сіяти в собі сумніви. Він відчув, що з Пінхасом слід повестися якнайнедбаліше. Зрештою, цілком можливо, що він і на мить не думав ні про античні сюжети, ні про своє ставлення.
Разом із десятком інших євреїв Пінхаса повели на Федір повз віллу ляндкомісара, повз віконечко, з якого Пінхас ще недавно визирав, відпроваджуючи поглядом приречених. Коли його штовхнули палицею у плечі, він переступив широкий кривавий слід на землі, що залишився після тіла Мішке. Якихось пів години тому її протягнули тут за пухнасте волосся в напрямку поліційної станції. Була вона тоді ще жива чи вже мертва — цього Пінхас ніколи вже не довідався.
Він ішов із понуреною головою, бездумно втупивши запухлі очі в порвані холоші когось попереду. Обабіч його периферійний зір виловлював крізь сльози, що сочилися без упину, тіні смертників, їхні сутулі спини, безсило повислі руки, зів’ялі профілі. Раптом Пінхасові спало на думку, що цей шлях — його дорога додому. Дорога, якою він усе життя повертався зі школи, на якій продовжував подумки вести бесіди з учителем Кіршнером, де мріяв про озеро Амадоку, про те, як колись він буде знаходити те, що вважалося забутим, і навіть те, що здавалося неіснуючим.
Цією дорогою Пінхас водив із міста маленьку Фейґу, накупивши їй солодощів і содової води з трояндовим сиропом у крамничці Авраама Погорілле. На цій дорозі він допомагав матері нести торби з ринку, а разом із батьком складав плани на майбутнє, коли вони прибудуть кораблем до Святої Землі. На цій дорозі — біля мосту або під ним, біля ґроту Святого Онуфрія, під терасою монастирської церкви, на десятках стежок, що відгалужувалися ліворуч і праворуч, — Пінхас чекав на Уляну: переминався з ноги на ногу, щомиті витирав спітнілі долоні об сорочку, складав перше речення, яким збирався її привітати. Його серце починало небезпечно гатити в ребра, коли йому здавалося, що він зауважив на схилі пагорба її постать. Більшість разів то була не вона, і слідом за серцебиттям підходили нудота і млявість. А потім, коли Уляна нарешті з’являлась, усе вже йшло якось зовсім не так, не за планом, усе відбувалося стихійно і зіжмакано, долоні продовжували пітніти, слова — вислизати. Але бачити її завжди було радісно.
Пінхас зі здивуванням зрозумів, що чи не вперше за довгий час пригадав про Уляну. Життя, частиною якого вона була, залишилось так далеко позаду, в разюче солодких, нереальних снах, таких віддалених, що Пінхас дедалі частіше підозрював, що вимарив їх без жодної підстави. Цокотіння Уляниних зубів від холоду, смужки намулу, залишені на його шкірі пасмами її мокрого волосся — образи розвіювались, виблякали. Пінхас мусив докладати зусиль, щоб відтворити спогад про мамине обличчя, про те, як уранці з вікна кімнати падало проміння на його подушку, про першу мить переляку перед громадою під час бар-міцви. Чи справді все це з ним відбувалося? Чи справді він був собою, Пінхасом Бірнбаумом, сином шохета? Він давно вже не міг по-справжньому в це вірити, відірваний і відрізаний від зовнішнього світу, покараний невідомо за що, але з тим більшою жорстокістю, що навіть померти не міг, а був приречений спостерігати крізь вікно своєї в’язниці за тим, як убивають його людей, знищують світ. Зрештою, в цьому й полягала для Пінхаса його провина: попри все, він продовжував жити, їв свіжий хліб і пив каву, підіймався сходами до бібліотеки і цитував із пам’яти давньогрецькі драми. Попри все, він, напевно, хотів вижити. Він готовий був на все, щоб тільки йому зберегли життя: жартувати з ляндкомісаром, покинути на розтерзання Мішке, забути всіх своїх рідних.