Це усвідомлення було разючим, нестерпним. Поштовх ненависти, огиди до себе навалився настільки ґвалтовно, що Пінхас заточився, втративши рівновагу. На його голову й плечі тут же посипалися удари. Пінхас спробував підняти голову — і впізнав поліцая, який їх завдавав. Він ішов попереду німців із гвинтівками. Ті спокійно спостерігали, не втручаючись. А поліцай — хлопець із сусіднього дому, якому Пінхас допомагав один час із німецькою мовою, — намагався за грубою люттю приховати переляк у своїх очах.
Пінхас зиркнув праворуч — і впізнав приреченого, який ішов поруч. Це був Мойсей Франкель, який працював на фабриці свічок. Інших він не знав, але всі вони були однакові: згорблені, скоцюрблені, жалюгідні. Нічим не відрізнялися від нього самого. Попереду темнів ліс, вже давно оголений із листя, передзимовий. Дорога вела на Жизномир. Пінхас прислухався: за вигином пагорба шуміла течія.
Він пригнувся і, розштовхавши двох чоловіків із правого боку, кинувся схилом донизу. Постріли пролунали не одразу. Пінхас гнав додолу, а йому здавалося, що позаду зависла нескінченна глуха тиша. Йому здавалося, що якби він зараз обернувся, то не побачив би нічого, крім порожнечі, безлюддя, мутнявої імли, яка розчинила в собі земну твердь і повітря.
Насправді постріл пролунав уже на другій секунді. Упав поліцай із сусіднього дому, якому Пінхас допомагав один час із німецькою мовою. Упав незнайомець із Закарпаття, у чиї благенькі холоші попереду ще десять хвилин тому вдивлявся Пінхас. Упав Мойсей Франкель, який працював раніше на фабриці свічок.
Чи знав Пінхас, що через нього застрелили кількох людей?
Він упав у холодну ріку — таку мілку, що коліна бились об гостре каміння. Течія понесла його, накриваючи з головою. Тіло заніміло. Забило подих.
Він думав: отак я помру.
фотокартка: троє схожих одна на одну молодих жінок в урочистому одязі усміхаються в об’єктив, обійнявшись
Якби вона хоч не плазувала, як гадюка, щоночі до тієї ями, в якій він сидів, з цим іще можна було б якось миритися, — казала Нуся. — Якби вона не перешіптувалася там із ним сласно, безсоромно, якби вони не хихотіли і не виробляли казна-яких непристойностей при живих батьках.
Нічого такого вони, звісно, не виробляли, — говорила Христя. — Упродовж довгих місяців вони лише розмовляли крізь шпарину в дошках, крізь тканину верети. Він розповідав, вона слухала. Він плакав, вона чекала. Він глухо мовчав, вона закушувала губи.
Ніхто з нас не міг спати увесь той час — пів року, якщо не довше. Не було жодної спокійної ночі, — казала Нуся. — Ми лежали напружені, сполотнілі, прислухалися до кожного шелесту за вікном. Коли мені й вдавалося заснути, то тільки для того, щоби переживати знову і знову сон про те, як до хати приходять німці чи поліцаї, як заходить Якимчук із хлопцями, як заходить Криводяк із чоловіками з лісу, як вони витягають із-під підлоги єврея і розстрілюють нас одне по одному: батька, матір, розбивають голову Христі…
Криводяк? — перепитувала Христя. — Він же сам переховував євреїв у себе в лісі.
Хіба я могла керувати своїми снами? — відказувала Нуся. — Хіба я могла керувати страхами?
Було страшно, було дуже страшно, — погоджувалась Христя, — але ми всі знали, що інакше не може бути. Він місяцями не вилазив із того сховку. Сидів там, скоцюрблений, безшелесний, не бачив світла, не розминав кісток. А Уляна — як вона натомість віджила, який полиск з’явився в її очах, якими пружними, точними стали її рухи. Нам було страшно, але хто з нас насмілився б їм заборонити бодай ці нічні перешіптування? Удень вона ходила на роботу до шпиталю, доглядала за німцями: мила їх, подавала судна, віддирала затвердлі темні бандажі з нагноєних ран. Поранених везли зі сходу, дедалі більше. Уночі Уляна сповзала зі своєї постелі, навкарачки наближалась до чотирикутника під столом, жадібно припадала до нього всім тілом.