Від тифоїду люди гинули і поруч із Пінхасом. Сам іще не одужавши повністю після запалення легень, він відходжував доньку сусідів Файткевіців, тоді — її маленького сина, який помер, потім — старого Шмуеля Катценелля, який помер, далі — саму пані Цилю, яка цілий місяць марила і не приходила до тями, вся вкрита виразками, з волоссям, що клаптями відпадало від її черепа. Солодкава, задушлива на запах сукровиця цідилася з її ран. Він обмивав її тіло холодною водою, вливав до рота замінник кави. Пані Циля не припиняла марити, аж доки одного дня розплющила очі і сказала Пінхасові: твоя бабуся так само хворіє зараз і, дбаючи про мене, ти дбаєш насправді про неї. Це теж, звичайно, було її галюцинацією, Пінхас у цьому не сумнівався.
Наступного дня пані Циля Файткевіц померла. Якщо Пінхас не наплутав нічого.
Пінхас пам’ятав цілоденну роботу в трудовому таборі: він переносив з місця на місце величезні каменюки. Спочатку йому здавалося, що таку вагу він не здатен навіть відірвати від землі. Потім Пінхас носив ці камені чотирнадцять годин поспіль, тримаючи їх руками з повністю здертою з долонь шкірою. Часом, коли сил не було вже зовсім, коли через біль у попереку Пінхас не міг зробити жодного руху, наглядач наказував причепити собі на шию спеціяльний тягар і далі переносити вантаж із ним.
Це вдосконалення мало допомогло. Пінхас падав і надовго втрачав притомність. Побиття не допомагали, але смерть не приходила також. Пінхас був певен, що вона близько. З раптовим спокоєм він спостерігав за своїм тілом збоку: він віддалявся від себе, втративши страх і співчуття.
Пінхас не пам’ятав, щоб йому дозволили повернутися до пана Файткевіца і попрощатися. Разом із кількома десятками інших робітників він дві доби чекав у переповненому й щільно задраєному вагоні, поки потяг не рушив. На цей момент половина людей у вагоні була вже мертвою від задухи і зневоднення. Живі сиділи верхи на мертвих тілах. Хтось пив сечу. Кілька чоловіків сварились і билися за місце, жінка зі страшними очима й обличчям у виразках вила й кричала, інші плакали — тихо чи голосно, схлипуючи або дозволяючи сльозам безгучно котитися щоками. За деякий час люди стихли, запали в прострацію.
Пінхасові здавалося, що він сидить на чиїйсь голові.
Якийсь чоловік розхитав залізний прут у віконці, Пінхас і ще двоє підлізли впритул і, нависнувши всією вагою, виламали залізо. Інші прути не піддавалися. — Давайте сюди дівчинку, — сказав чоловік до жінки, яка тримала в обіймах знесилену дитину з мокрими від поту рідкими кучериками. — Якщо вона вдало випаде, то не вб’ється, і потім, можливо, їй вдасться врятуватися. — Ні, — закричала жінка диким голосом, а в кутиках її уст запінилась біла слина. — Я нікому її не віддам. Вона залишиться зі мною, не підходьте, бо я вас загризу.
Пінхас підтягнувся до отвору. І справді — він був достатньо кістлявий для того, щоб протиснутися. Пінхасові дії несподівано викликали занепокоєння якогось діда з тремтячою головою. Дотепер він сидів під самою стіною вагона, затерплий, занімілий, і тільки язиком та м’язами щік виштовхував і вкладав знову до рота свою вставну щелепу з золотими зубами. Зі спритністю комахи він раптом викинув догори обидві чіпкі руки, вп’явся в Пінхасову ступню: — Куди ти лізеш? Через тебе нас усіх розстріляють! Нас просто везуть на роботу, кажу тобі, нас везуть на роботу!
Половина Пінхасового тіла нависала над щебенем колії, навколо голови мерехтіла зелень кущів і полів. Тіло відхилилося проти напрямку руху потяга, а на нозі, всередині вагону, висів охоплений шалом дід. Пінхас зробив відчайдушний ривок, вибухнув стрілою закумульованого зусилля і вилетів просто в гуркіт, в дрижання землі і заліза, в гостре каменюччя, в гілки, на які наштрикнулось на швидкості, з розмаху, тіло, продовжуючи летіти за інерцією, здіймаючи за собою каменепад і зриваючи листя.
Він не мав уявлення, скільки пролежав там, серед тонких стовбурів осик під залізничним насипом. Може, кілька годин, а може, кілька днів. Йому здавалося, що лежав він із розплющеними очима, не відчуваючи тіла і не маючи жодної думки. Він не знав того, що лежить, не знав, що лежить саме він, не знав, що навіть існує, де він є і хто він. Лише згодом, набагато, набагато пізніше, коли окремі частини тіла почали поволі наповнюватися болем, до Пінхаса почала повертатись і здатність усвідомлювати себе. Він пригадав потяг, пригадав свій стрибок із вікна. Виявилося, він лежав, зібгавшись навпіл, обкрутившись навкруги вирваного з корінням деревця, з головою, вгрузлою у розбурхану прохолодну землю, з руками, розкиданими навколо голови, внизаними камінцями й скалками, що увійшли під шкіру. На закривавленому, обдертому обличчі заклопотано метушилися мурахи. Пінхас довідався про це, коли спромігся поворушити лівою рукою, з великим зусиллям зігнути її і торкнутися щоки. Мурахи, подумав він, дивлячись на свою чорну, невпізнавану долоню — здогадавшись, що цей розкарячений шмат був долонею, — мурахи вже встигли поселитись у моїх вухах, у носі, в моїй гортані. Мурахи вже відклали яйця в моєму мозку.