Дивним чином ця думка заспокоїла його, принесла полегшення. Пінхас поринув у марення про мурашине життя в його власному черепі. Він спостерігав за злагодженою, терплячою роботою. За викопуванням тунелів, облаштовуванням приміщень, кожне з яких мало власне, окреме призначення. Бачив, як мурахи-воїни, вилаштувавшись у шестикутну зірку, провадять до найглибшої зали свою Мурашину Королеву — цибате чудовисько, що елегантно переставляє кінцівки й посмикує чудернацьким тільцем. Пінхас бачив кімнати, в яких зберігались яйця під пильною охороною. Бачив личинок, за якими доглядали мурашині няньки. І те, як мурахи-робітники суцільними потічками рухалися в усіх можливих напрямках: переносячи зернятка до складів із харчами, гілочки й листочки — для облаштування покоїв, виносячи назовні сміття й непотріб, розбудовуючи складний лабіринт, дедалі довершеніший, дедалі вишуканіший, дедалі розвиненіший.
Пінхас прокинувся, коли сонце стояло вже високо в небі. Він відчував нестерпну спрагу, але виявив, що ноги відмовляються його слухатись. Він міг уже підводитися на ліктях, був здатен підняти голову, підтягнутись уперед на м’язах рук — але ноги зберігали цілковиту мовчанку, повну пасивність. Якщо відвернути голову в інший бік, можна було уявити собі, що ніг не існує зовсім.
Пінхас вирішив не відвертатися. Він дивився на свої кінцівки, бажаючи спонукати їх відгукнутися. Крізь біль і негнучкість, спухлість і розбитість тіла, він зумів викрутитись таким чином, що, спершись на поламану осику спиною, досягав обома долонями до стегон і навіть колін, і почав погладжувати ноги, розтирати їх. Це було схоже на розтирання каміння чи стовбурів дерев, розтирання двох щільно напханих шматтям мішків, двох чужорідних тіл. Пінхас швидко втомлювався і поринав у забуття, тоді, опритомнівши, знову звертався до своїх ніг.
Котрогось разу йому наснилося, що крізь кістки, м’язи і сухожилля повзуть змії: повільно, роздираючи плоть, розламуючи тверді й жорсткі частини тіла, завдаючи немислимих страждань. Пінхас заплакав і закричав, але нічого не міг вдіяти. Одні змії виповзали з Пінхасових п’ят, однак полегшення не надходило, оскільки слідом за ними повзли наступні, п’яті, десяті й соті, нескінченна кількість плазунів, що зароджувалися десь біля куприка, в районі закінчення хребта — і вигризали свій шлях на волю крізь Пінхасові ноги. Він лежав горілиць, весь мокрий і червоний від болю, вгорі над ним крізь тріпотливе дрібне листя розжареним сяйвом світилося небо.
Аж коли знову запали сутінки, до Пінхаса дійшло, що чуття повернулося і до ніг. Обережно, ніби остерігаючись, що від надто різкого руху кінцівки можуть розтріскатися, роздробитися, він почав ворушити пальцями, кволо пересувати стопами, ледь згинати коліна.
У світлі місяця, що вигулькував раз по раз із‑за гнаних вітром уривків хмар, Пінхас зробив кілька непевних кроків. Він рухався, пригнувшись до землі, чіпляючись руками за траву й дерева, знову падав і довго лежав, захлинаючись від болю, потім робив наступну спробу. Його тягнуло проти вітру: звідти йшов запах вологи. Невідомо, скільки часу минуло, коли він нарешті дійшов до неглибокого рову, дном якого повз хирлявий струмок. Пінхас скотився в улоговину — і припав до води. Там, біля цього струмка, він кілька разів засинав, а прокинувшись, продовжував пити, засинаючи отак, з обличчям у воді, з пораненим тілом, обліпленим мокрим брудним одягом.
фотокартка: святковий стіл із салатами, оселедцями, канапками зі шпротами й цитриною
Пінхас ховався в лісах, вночі виходячи до полів, але на них ще не встигло дозріти нічого путнього. Він викопував перемерзлі й напівзігнилі торішні картоплини і буряки, жував стебла рослин. Одного разу йому вдалось украсти їжу селян, залишену на краю поля в кошику. Він довго втікав із кошиком до хащів, йому вчувалися звуки переслідування, аж доки не зупинився, і не перевів дух, і не виявив, що за ним ніхто не женеться — щебетали пташки, біля коренів розлогого дуба снувала землерийка, анітрохи не остерігаючись людини.