Пінхас не пам’ятав, чи справді існувала Мішке — вона як ніхто скидалася на сон зі своїм золотим розвіяним волоссям, зі щілиною між передніх зубів. Пінхас не був певен, що ляндкомісар викликав його до свого кабінету і просив читати вголос Софокла з Евріпідом, що ляндкомісар взагалі розмовляв із ним коли-небудь, а тим більше — гнався за ним верхи.
Там, на дорозі до Жизномира, чи то справді Мойсей Франкель ішов із ним поруч у колоні — чи лише якийсь схожий на нього чоловік? А товстий велетень Іван з печальними очима й вусами віз Пінхаса на возі під мішками з овочами — чи то були гори трупів, купи рук і ніг, відірваних голів, вибитих очей, роззявлених і перекривлених у вічному страху ротів?
Пінхас не міг пригадати прізвища подружжя, яке прихистило його в Чорткові: Файделіц, Файшпіцель, Фершвіґенер? І чи вижила жінка, за якою він доглядав під час епідемії тифоїду? Невже він добровільно подався тягати каменюки до трудового табору? І чи примерзали вони намертво до пальців, коли він перетягував кожну з місця на місце? Яким чином він опинився серед осикового лісу — з розбитим тілом, знерухомленими ногами? Навіщо він убив того бідного пса? А чоловік із сивим волоссям і випнутою щелепою, який знайшов його в лісі (чи біля власного дому? чи при колії?) — побив його палицею чи допоміг підвестись і привів до своєї хати?
фотокартка: стара жінка в окулярах куняє над молито вником, затиснутим у руках із пошрамованими зап’ястями
Твоя книжечка з мапами, — одного разу пригадала Уляна. — Ти загубив її?
Ні, весь цей час вона була зі мною. Я не знаю, де я був і як мені вдалося вижити. І не знаю, яким чином я зміг її вберегти.
Уляна тяжко мовчить, навіть боїться дихнути, а тоді несміливо просить Пінхаса показати їй книжечку. Зі щілини в підлозі просувається кістлява рука. Уляна впізнає сап’янову палітурку, її гнучкість знайома їй навіть на дотик. Книжечка геть забруднилася, подерлася. Вона вкрита темними плямами і смердить зітлілим тілом. Уляна обережно розліплює склеєні сторінки і дивиться на озеро Амадоку.
фотокартка: коропи в тісній мисці з водою, над мискою присів хлопчик, приглядається до риби
Опівночі почалася злива. Ліс спалахував на білому тлі блискавок, грім вивергався з-під землі, пронизував стовбури. Пінхаса накрило водою, залило вщерть. Він хапав ротом повітря, як риба, викинута на суходіл. Ковзаючи по глині й мокрій траві, відповз від джерела, забився під густе гілля ялини, що жодним чином не рятувало. Лежав там у багнюці, змішаній із сухою травою і глицею, тремтячи від жару й холоду, які терзали його одночасно.
Вранці його знайшов чоловік із повним лискучим обличчям і сивим волоссям. Мав виразну нижню щелепу, що виступала вперед, м’ясистого носа і вибалушені водянисті блакитні очі. Його низький голос долинав із огрядного живота, як із мідного казана. Він кілька разів тицьнув Пінхасове тіло палицею, щоб переконатися, що той живий. Пінхас розплющив очі, спробував відірвати голову від стовбура.
Це ти собак лякаєш на хуторі? — запитав чоловік.
Пінхас мовчки дивився.
Ти єврей? — запитав чоловік, мружачи праве око і ще дужче випинаючи нижню губу, аж та торкалася підборіддя.
Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus, — промимрив Пінхас і зробив спробу перехреститись.
Ти єврей, — тицьнув його палицею в груди чоловік. — І у тебе пропасниця чи ще якась холера. Пішли зі мною.
Він з кректанням нахилився й подав Пінхасові руку. Пінхас довго, не розуміючи, дивився на його велику міцну долоню із зашкарублою шкірою. Чоловік схилився ще нижче, схопив Пінхаса за комір і одним різким рухом підняв догори, поставив на ноги.
Спирайся мені на плече, дурню, — наказав чоловік, тоді підхопив Пінхаса під пахви і потягнув крізь мокрі хащі, не надто зважаючи на те, що його підопічний ледве переставляв ноги і що його палахке від гарячки обличчя зазнавало замашних ударів гілками.
Чоловіка звали Войцєх. Він мешкав у перехнябленому будиночку на узліссі, звідти відкривався вид на село: було видно дрібні хатки, оточені садами, а за особливо ясної погоди можна було розгледіти барви хусток на голові у жінок. — Я живу тут, бо не люблю людей, — пояснив Войцєх, вклавши Пінхаса на лаві. — Чим довше я не бачу людей, тим краще себе почуваю.