Чи міг Пінхас чути його слова, розуміти їхнє значення, коли його обличчя лагідно торкалась та незнайома пані у темній сукні, з гладко зачесаним назад волоссям?
Войцєха це не турбувало. — Як же ти смердиш, скурвий сину, — скривився він і, знявши з Пінхаса одяг і гидливо кинувши його за поріг, вимив напівпритомного хлопця холодною водою, а тоді одягнув у трохи чистіші речі. Він розтовк шматок вугілля і, розчинивши його у рідині, почав вливати Пінхасові до рота. — Пий же, пий, бо вб’ю тебе на місці, — пообіцяв Войцєх. — Потім дам тобі ще настоянки з полином, засранцю.
Так він бавився з Пінхасом кілька діб, але Пінхас довідався про це, аж коли гарячка нарешті відступила. Він різко розплющив очі й уперше замість мовчазної жінки з її довгими білими пальцями, що визирали з манжетів, з устами, що нечутно ворушилися, як у рибини, побачив незнайомого сивого чоловіка — потворного, з горбкуватою шкірою обличчя, з кривою щелепою і сизим носом.
Нарешті, — пробасував чоловік так гучно, аж у Пінхаса зашелевіло в голові. — Отже, скоро ти заберешся звідси і не будеш мозолити мені очей. Дати меду?
Позаду хати Войцєх тримав вісім вуликів. Його дружина з двома синами жили в селі, і Войцєх розповідав: помітивши, що вони прямують до нього, втікає так далеко до лісу, як заносять його ноги.
Пінхас від’їдався хлібом із медом, відсипався під дахом, накрившись ковдрою, і, щойно зумів зіп’ястись на ноги, почав збиратися геть. — Ну й дурень, — гримнув на нього Войцєх. — Ти — проклятий дурень, шкода, що тебе дотепер іще не вбили. Поглянь лише на себе — ти й кроку ступити не здатен. Сиди тут, набирайся сил. Я викину тебе сам, навіть незчуєшся.
Так воно й сталося. Одного вечора до хати увійшов син Войцєха. Він метнув швидкий погляд на Пінхаса, тоді запитально, з якоюсь кривою недоумкуватою посмішкою глянув на батька.
Це той хлопець із Шульганівки, про якого я тобі розповідав, — сказав синові Войцєх. — Той, що хоче купити у мене пізній рій.
Прийшлий чоловік стенув плечима.
Я прийшов за новими слоїками, — сказав він, сплюнувши на долівку брунатний згусток слизу.
Очі Войцєха спалахнули, він різко шарпнувся, гнівно закинув голову догори — але стримався останньої миті, розвернувся, рушив до комори.
Пінхас сидів не ворушачись, бічним зором помічаючи, що чоловік, який займав своєю важкою, понурою присутністю половину приміщення, також не дивиться на нього прямо, але при цьому повністю — і думками, і хижо напруженим тілом, і всіма чуттями — звернутий до нього, у бік лави, на якій Пінхас схилився вперед, намагаючись мотузкою прикріпити підошву до свого розірваного черевика.
І що? Будеш бджіл розводити? — навис він над Пінхасом, зробивши в його напрямку кілька кроків. — А вулика порожнього ти приніс?
Пінхас підняв голову.
Він чув запах густого, як шмір, маслянистого гніву, ядучої ненависти — до батька? до нього самого?
Приніс, — відповів Пінхас. — Ми його одразу встановили за хатою, а завтра вранці знімемо старий вулик із роєм.
Будеш його в руках додому нести?
Приїдуть по мене конем.
Я знаю, хто ти.
Пінхас кивнув. Поклав черевика на долівку. Мовчки звісив голову.
Щойно син Войцєха зі слоїками вийшов із хати, як Пінхас зібрався (з підошвою справи були кепські), взяв із рук господаря торбину з їжею, звернув увагу на дужче, ніж зазвичай, закопилену нижню губу старого, і ступив у темряву.
Іди геть, щоб я більше ніколи тебе не бачив, — шепнув йому услід Войцєх.
Пінхас рушив стежкою між вуликів і яблунь, штовхнув хвіртку й увійшов до нічного лісу.
фотокартка: поле соняхів
У таборі в Ягільниці було добре. Жінки, в яких Пінхас купив їжу за гроші, знайдені у Войцєховій торбі, не збрехали. Він сказав їм, що його звати Войцєх, що він утік зі свого села, бо посварився з батьком-бджолярем, і шукає роботу.
Жінки покивали головами, дивлячись, як він жадібно заштовхує до рота м’якуш чорного хліба, як тремтять його руки. Навіть хліб жувати без половини зубів було складно. Де він розгубив зуби? Два вибили тоді, коли пробували втопити його в Стрипі, праве верхнє ікло і ще два різці пішли, коли ляндкомісар наздогнав Пінхаса на своєму коні, ще кілька зубів випало, вочевидь, від побиттів у Чорткові, коли він таргав каміння, і не міг він не втратити жодного зуба, вистрибнувши на швидкості з потяга. Він пам’ятав, що траплялося йому вийняти зуб із рота просто так, ніби без жодної на те причини: зчісуючи нігтями вошей зі своєї сорочки і думаючи повсякчас про їжу, він розхитував язиком ті пеньки, які ще залишалися в роті, і раз чи двічі котрийсь із них таки вишпортувався із ясен, що вже майже й не кровоточили і не боліли, а тільки набридливо свербіли злегка.