Лягай спати, — грубувато промовляв Давид смішним тріскучим голосом. І Пінхасові вчувалося в цих словах співчуття, і від того ставало ще гірше. Але, тим не менше, він негайно засинав. А першою думкою вранці було бажання випити кави зі свіжим молоком, яку подавали на віллі.
фотокартка: той самий хлопчик, який дивився на рибу, розкопує мурашник
Земрод вів їх за собою крізь просторі приміщення однієї з будівель фабрики. Грубі стіни замку створювали всередині прохолоду, особливо приємну в ці нестерпно спекотні дні. Густо й терпко пахло висушеним тютюном, між мішками з яким пролягала вузька стежка. За вікнами виднілися тютюнові поля: лапате листя розкинулося, розімліле від розкошів сонячного світла, поля з рядками кок-сагизу, де повзали навкарачки жінки, тисячі, десятки тисяч разів на день смикаючи жорсткі стебла, відриваючи пух із насінням. — У будівлі навпроти, — сказав Давид, — розташована фабрика поташу. — А вони, мовляв, ідуть туди, де Земрод поселив із тридцять євреїв. Ці євреї не безпосереднім чином працюють на їхній табір, але все ж до нього належать стараннями німця. Хтось із них шиє чудове взуття, інший — лагодить годинники, третій — дантист, для якого з Чорткова перевезли весь його лікарський кабінет з устаткуванням. Є такі, які начебто не мають видатних вмінь чи заслуг і займаються тими обов’язками, які було для них визначено: ріжуть тютюнове листя, вивішують або знімають його із сіток для сушіння, встановлених на схилах пагорба й у дворі замку.
Земрод на вигляд не вирізнявся нічим особливим, але Пінхас все одно не міг відвести від нього очей. Його приваблювало високе чоло офіцера з паралельними глибокими зморшками, пори на шкірі біля крил носа, карі очі, розчарований вираз яких не приховували скельця круглих окулярів в золотій оправі. До речі, серед тридцяти чоловіків, що жили в цій фабричній будівлі, був також лікар-офтальмолог, який лікував не тільки Земрода, а і його короткозору доньку і ще кількох місцевих німців із вадами зору.
До Пінхаса не одразу дійшло, чому німці видавались йому такими красивими: вони одні з небагатьох серед тих, кого Пінхасові доводилося зустрічати останнім часом, мали вигляд звичайних людей із минулого. Раніше в Пінхасовому житті всі люди були такими: ніяких запалих грудей, плечей, що стриміли з-під порваного одягу, як вішаки, очних яблук, що далеко вибалушувалися за межі черепа.
Земрод розмовляв тихим голосом — до нього постійно доводилось прислухатися, нашорошувати вуха. Він показав Пінхасові склад із ящиками горілки та цигарками, за який відтепер слід було нести відповідальність. Двоє охоронців-поляків стояли на дверях складу. Пінхас перебував із ними майже в приятельських стосунках: охоронці приймали від нього трохи відсирілі цигарки, вони вміли розкурювати їх, підсушивши. Пінхасові подобалося чути, як тріщить тютюн при першій затяжці, як вдоволено крекчуть охоронці, сідаючи відпочити навпроти виходу зі складу, милуючись краєвидом.
Мало не щодня до Пінхаса приїздили німецькі військові з паперами, в яких було чітко прописано, скільки пляшок горілки і цигаркових пачок їм слід видати. Зазвичай вони поводилися з Пінхасом як із порожнім місцем. Набагато гірше було, коли хтось із них раптом зупиняв на ньому свій погляд.
Ну, недовго тобі вже залишилось, — якось сказав Пінхасові офіцер зі змащеним якоюсь лискучою речовиною волоссям і тонкою смужечкою чорних вусиків і акуратно записав собі щось до невеликого записника, суплячи брови. Охоронці посміхнулися один одному, багатозначно відвели погляди.
Час від часу Пінхас допомагав Давидові і ще кільком робітникам заносити тютюнове листя до темних бункерів під будівлею, де вони розвішували сировину і зволожували її теплою водою. До одного з цих бункерів Пінхас утік, раннього ранку видавши групі новоприбулих німців шість чи сім ящиків. Вони розбудили його гепанням у важкі дерев’яні двері — древні, мало не скам’янілі стулки. Ще тільки починало розвиднюватися: на сході промалювалася нитка обрію, на пів тону світліша від решти темного світу.
Пінхас одразу помітив діловитість рухів тих, що прибули, звернув увагу на збудження, нервовість і особливе роздратування, яке буває в людей, яким нікуди дітися від виконання неприємного обов’язку. Охоронець привів з дому заспаного Земрода, вийнятого з-під теплого боку дружини. Пінхас чув його розгублений голос — спершу терплячий і тихий, із занудними інтонаціями людини, що звикла керуватись у своєму житті законами, логікою і здоровим глуздом, і цього ж чекає від інших. Йому відповідали коротко й різко, відкидаючи будь-які притомні аргументи. Поступово тон офіцера почав зриватися на все вищі ноти, мало не на верескливість. Він втрачав терпець. Його речення уривалися. Ні закон, ні логіка не діяли.