фотокартка: три дівчини стоять на балконі кам’яниці на Ринку, одна з них тримає перед обличчям важкий допотопний фотоапарат
Наприкінці березня сніг іще навіть не думав танути. Німці в поспіху відступали: рівненько поскладали на вантажівки своїх хворих, навіть тих, щодо кого було зрозуміло, що переміщення відбирає у них останній шанс вижити. Вони були розлючені, роздратовані. — Це ненадовго, — цідив крізь зуби Рудольф Ціммер, переносячи на руках Томаса Штетке до свого автомобіля. Він спеціяльно приїхав по нього з Чорткова: не міг його тут покинути. Томасові ставало дедалі гірше, його лише через помилку досі не відправили до матері на острів Фрауенкімзее.
Василя Фрасуляка разом із багатьма іншими чоловіками забрали копати траншеї на підступах до міста. Гауптманн Гейзе, схиливши набік свою акуратну голову, запропонував Уляні приєднатися до медичних транспортів, щоб піклуватися про поранених у дорозі. Вона погодилась, але тут же склала в торбинку свої речі і кинулася бігти додому.
Місто здавалося тепер іще більш безлюдним, цілковито спустошеним. Тільки в’язниця повнилась ув’язненими дужче, ніж будь-коли раніше. Один час здавалося: все, що чути, — це лише звуки розстрілів. А ще — гуркотіння літаків, вибухи бомб і розриви.
Потім запала коротка тиша. Уляна підвелася вранці з підлоги, сіла на краю свого ліжка і сказала: кінець світу. Вона знати не знала, чи слід їй іти до шпиталю того дня.
А вже по обіді виявилося: місто сьогодні вночі зайняли радянські війська. Німців більше немає, вони відступили. Раптом вулиці, всі дороги до міста закишіли людськими натовпами. Люди ніби лізли з-під снігу, поставали звідкись із-під землі, зі щілин, з уламків льоду. Вулицею третього травня марширувала колона німецьких військовополонених — обличчя виснажені, відсторонені. Крокували радянські військові з автоматами, перевішеними на пасках через шию, гуркотіли вантажівки, вщерть наповнені солдатами. Люди товклися на хідниках, ніби щось притягувало їх магнітом. У повітрі стояли волання і крики, дикі плачі та пісні, привітання й поцілунки. Червоного стало раптом всюди настільки багато, що вулиці здались Уляні пульсуючими перерізаними артеріями. Хтось намагався повернутися до свого колишнього дому, але його й на поріг не впускали теперішні мешканці. Хтось із розпачем зазирав в обличчя зустрічних, шукаючи втраченого родича. Люди жебракували, випрошували одне в одного їжу, чіплялися до солдатів.
Уляна звернула увагу на розхристані, напівобдерті постаті, з обличчями спухлими і спитими. Один із них гнався за дівчиною крізь натовп, розтягнувши рот у знавіснілій гримасі — та верещала, і незрозуміло було, чи вона справді нажахана, чи просто п’яна. Але траплялись у цих військових і приємні лиця, зовсім не страшні. Тяжкий запах давно немитих тіл нависав над вулицями.
Найдивніше було з євреями. Хто міг подумати, що вони ще десь існували. Ось худі, нетутешні Фенделі — мама з двома дітьми — розгублено стоять на Ґрунвальдській, біля брами свого колишнього будинку, тісно пригорнувшись одне до одного, наполохано ковзаючи очима по людях, що сунуть повз них. Вони дрижать, відступають назад, намагаючись врости у стіну будинку позаду, наскрізь відчуваючи небезпеку. Хая Фендель напружено переконує себе, що все закінчилося, що жахіття позаду — і їй ніяк, навіть на йоту не вдається в це повірити. На них дивляться з подивом, підозрою і збентеженням. Комусь ніяково, хтось згірчено хитає головою, хтось розчаровано крекче. — Це ж треба, — говорить обдертий дідок, який сидить на сходинці й перемотує гнійну рану на нозі заяложеним шматком тканини. — Це ж треба, а ці тут що забули.
Христя не могла стримати радісного збудження. Вона вирішила: єдину, останню плівку, яка ще залишилась із запасів, принесених батьком на самому початку війни з фотоательє, можна використати цього дня, щоб назавжди його запам’ятати. Вона знайшла для себе і своєї чорної коробки з витрішкуватим оком місце на балконі кам’яниці на Ринку. Нуся з Уляною стояли поруч, понуро дивлячись на спливання, пучнявіння людської товщі внизу.
Погляньте лише, які молоденькі і свіжі лиця, — говорила Христя, витираючи сльози, які не давали їй навести різкість. — Погляньте, які у них чесні і сміливі погляди!
Чому ти не радієш? — в’їдливо запитала Нуся в Уляни. — Тепер він може нарешті вийти. Йому нічого більше не загрожує.
Уляна кусала губи, втупившись поглядом у руїни Великої синагоги.
Чому ти досі не сказала йому про сестру? — завелася Нуся. — Він повинен знати. Не хочеш сама казати — дай сказати мені. Як довго ти ще будеш закривати нам усім роти?