Попри це, і Вухо, і Шпак, вже не кажучи про Шашіля, залишилися поруч із Криводяком навіть після прикрого конфлікту у Драгоманівці в лютому, на конференції проводу ОУН Тернопільщини. Останню спробу порозумітися — яку сам же остаточно і провалив, мало не спровокувавши власного убивства руками колишніх побратимів, — Криводяк здійснив у березні, у лісовому таборі біля Дичок на Рогатинщині, де вояки проходили стрілецький вишкіл.
Криводякові досі стояв перед очима той табір і посилене морозом відчуження, якого вони зазнали. Вони йшли дном яру, що нагадував тепер чудернацьке селище лісового народу. Вони щойно покинули головну колибу в його кінці, де щодня відбувались виклади й вистави, а щойно закінчилася палка суперечка з членами таборової управи. Криводяк ішов першим, вгрузаючи в глибоку верству снігу, яка покривала яр і його береги, приховувала під собою колиби, що слугували помешканнями для вояків. Хлопці сиділи або стояли навколо своїх колиб, нерухомі й завмерлі на тлі білосніжних багатовимірних полотен, не зводячи очей із вигнанців. Криводяк не опускав очей: зустрічався поглядом із кожним. Натомість тим трьом, які з ним залишились і тепер пленталися позаду, пронизлива тиша, крізь яку було чутно, як сніжинки, опадаючи, торкаються землі та стовбурів дерев, здавалася найважчим із мислимих тягарів.
Поки чисельний стан відділу зростав, поповнюючись новими добровольцями і членами української поліції, Криводяк зі своєю четвіркою ставали дедалі відособленішими. Здогадуючись про розпорядження проводу щодо ліквідації непокірного Криводяка, який ніяк не погоджувався улягати субординації, вони знову повернулися до лісів неподалік Бучача, хоч ця місцевість була надто ненадійною для переховування порівняно зі, скажімо, Бережанським і Рогатинським повітами.
Наприкінці березня Криводяк зі Шпаком і Вухом прямували до Рукорака на зустріч зі зв’язковим, що мала відбутись у печерному монастирі навпроти церкви святого Онуфрія (настоятеля Криводяк пам’ятав іще зі своїх семінаристських часів). Вони все ще сподівалися налагодити контакт із кимось зі «своїх», але потрапили в засідку. Трійця помітила групу озброєних чоловіків ще здаля і прийняла їх за партизанів, з якими взимку минулого року вони мали добрі зв’язки і яких не остерігалися. Зрештою, у своїй більшості це й були ті знайомі їм партизани, очолені капітаном держбезпеки НКВД, скерованим із Рівного.
Від моменту цієї першої зустрічі і до миті, коли Нуся вповзла у смердючу, схожу на могилу з напіврозкладеними трупами, криївку, Криводяк і його люди втікали і переховувалися, втратили попередній, так добре облаштований, сховок, у якому мало не згоріли живцем, перед тим практично потруївшись газом, цілу ніч втікали від переслідування з собаками, зрештою були закидані гранатами й обстріляні, після чого Криводяк із простреленим і всіяним осколками стегном упродовж трьох діб тягнув на собі непритомного Шпака, поки друга Вухо катували різними способами до тієї міри, що він на довший час втратив здатність говорити і навіть плакати, аж доки Криводяк (так, із раною на стегні) і Шашіль завдяки воістину непоясненним випадковостям його не відбили, поклавши на місці шістьох осіб.
Добре, що існувала ця тісна, нашвидку викопана нора з найнеобхіднішими припасами — останній прихисток, до якого можна було вдатися. Часом було чутно кроки мисливців, які не припиняли їх вистежувати, — вони проходили мало не над самим сховком, аж грудки землі осипалися на принишклі голови. Криводяк зважував давню пропозицію селянина зі Старих Петликівців переховатися в нього під клунею, але дорога до тих Петликівців, напевно, стала би для всіх них останньою в житті.
Коли Шашіль зустрів лісника в хащах і, заговоривши з ним, узяв на себе сміливість ризикнути і попросив його прийти на те саме місце наступного дня, Криводяк щиро сказав, що тим самим він, Шашіль, виніс усім їм остаточний вирок. Але, переспавши ніч із цими складними думками, таки написав штафету Уляні. Багато годин поспіль він перебирав подумки сотні кандидатур: цей ненадійний, цей боягузливий, цей емоційний, ця не розділяє моїх поглядів, цей зламається, ця надто віддана проводу, цей надто слабкий, а цей — надто негнучкий. Він думав про Уляну — і відкидав її також, а потім знову і знову повертався до неї, і врешті таки зупинив свій вибір на ній. Шашіль відніс лісникові записку і попросив передати чоловікові в Заривинцях, який мав побачитися зі згаданим уже священником із Рукорака. Той, своєю чергою, знав когось у Бучачі, хто повинен був знайти медсестру бучацького шпиталю Фрасуляк Уляну. Лісник, хоча Шашіль нічого від нього й не вимагав, заприсягся, що радше загине, ніж їх видасть.